Розділ 13. Біль

Я думав, що знаю, що таке біль.

Виявилося — ні.

​Це не був різкий удар чи щось таке, від чого хочеться кричати. Біль прийшов повільно. Майже чемно. Оселився всередині й залишився, ніби мав на це повне право.

​Я йшов додому після тренування і відчував, як кожен крок віддається десь глибше, ніж у м’язах. Тіло нило — так. Але то був не той біль, який лякає. Його можна перетерпіти.

​Складніше було з тим, що боліло всередині.

​Я сів на ліжко й довго дивився в одну точку. Телефон лежав поруч. Мовчав. Як і я. Я хотів написати. Комусь. Будь-кому. Але пальці не рухалися.

​Мене накрило думкою: а якщо я все роблю не так? Якщо я біжу вперед, але в неправильному напрямку? Якщо вся ця сила, тренування, витримка — лише спосіб не говорити про головне?

​Я торкнувся ребер і відчув, як вони чітко проступають під шкірою. Це не злякало. Злякало те, що мені стало байдуже. Я звик. До болю. До тиші. До того, що мене ніхто не питає, як я насправді.

​І раптом прийшов сумнів. Не гучний. Не різкий. Тихий, але впертий: а якщо я не витримаю?

​Я завжди думав, що сильні не ламаються. Тепер розумію — вони просто ламаються тихо. Я ліг, втупився в стелю і дозволив собі одну чесну думку: я не знаю, куди йду. І вперше мені від цього по-справжньому боляче.

​Я не одразу підвівся. Лежав і слухав, як дім живе без мене: хтось грюкнув дверима, десь увімкнувся телевізор, за стіною почулися кроки. Світ не зупинявся. Йому було байдуже, болить мені чи ні. І від цього ставало ще важче.

​Я сів, сперся спиною об стіну й ковзнув поглядом по кімнаті. Усе знайоме. Усе на своїх місцях. А я — ніби випав із цього порядку. Наче між мною і реальністю з’явилася тонка тріщина.

​Я знову взяв телефон. І знову нічого.

​Мене лякало не те, що ніхто не пише. Мене лякало, що я не знаю, кому саме хотів би написати.

​У голові крутилися уривки думок: тренування, школа, Аня, дзеркало, слова Дмитра. Усе змішалося. Я намагався знайти бодай одну точку опори — і не знаходив.

​Фізичний біль повернувся новою хвилею. Я стиснув зуби. Це було навіть добре. Біль у тілі простіший. Він чесний. Він не ставить запитань.

​А що, як я просто втомився? Втомився бути сильним. Втомився не показувати слабкості. Втомився вдавати, що все нормально.

​Ця думка зависла в мені, і я не став її проганяти. Я зрозумів ще одну річ: я більше не хочу зникати. Навіть якщо не знаю, як бути інакше. Навіть якщо страшно. Я хочу, щоб цей біль мав сенс. Хоч якийсь.

​Я глибоко вдихнув і вперше за довгий час дозволив собі не знати відповідей. Просто бути в цій хвилині. У цій тиші. У цьому сумніві.

​Бо, можливо, саме з нього все і починається.

Дзвінок у двері пролунав так недоречно, що я аж здригнувся. Ніби хтось вирішив перевірити, чи я ще тут.

​Я нікого не чекав. Особливо зараз.

​— Максиме, відчиняй! — почувся знайомий голос. Аня.

​Я завмер. Серце вдарилося об ребра, ніби хотіло втекти першим. Глянув у дзеркало: очі втомлені, волосся скуйовджене, футболка зім’ята. Хотів сказати собі «не йди», але ноги вже несли до дверей.

​Коли я відчинив, Аня стояла на порозі разом із Лілею. Ліля одразу змірила мене поглядом і хмикнула:

— Ну все, живий. Я ж казала.

​— Ти що, привела групу підтримки? — пробурмотів я.

— А що, не можна? — Аня ледь усміхнулася. — Ти просто зник.

​Це слово — «зник» — вдарило сильніше за будь-який фізичний біль.

​Ми пройшли на кухню. Ліля без зайвих церемоній відкрила шафку, дістала печиво і вмостилася на стілець так, ніби була тут господаркою.

— Офіційно заявляю, — мовила вона, — у тебе тут надто сумна атмосфера. Треба терміново щось міняти.

— Наприклад? — запитав я.

— Наприклад, почати говорити, — відповіла вона й багатозначно підморгнула Ані.

​Аня мовчала. Вона дивилася на мене так, ніби бачила набагато більше, ніж просто втомленого хлопця. Від цього ставало ніяково, але водночас ставало... тепло.

​— Ти схуд, — сказала вона тихо. Не як комплімент. Просто як факт.

— Та ні, — автоматично відповів я. — Просто багато тренуюся.

Ліля скептично вигнула брову:

— Максиме, я дівчина. Мене цими казками не обдуриш.

​Я не втримався й усміхнувся. Вперше за весь вечір — по-справжньому.

​— Ми хвилювалися, — додала Аня. — Ти не відповідав. І... я подумала, що ти знову все тримаєш у собі.

​«Знову». Значить, вона помічала це й раніше.

​Я сів навпроти них і раптом відчув дивне полегшення. Наче мені нарешті дозволили не бути «зібраним». Не грати роль того, у кого все під контролем.

​— Мені просто важко, — сказав я. І сам здивувався, як легко ці слова злетіли з губ.

Ліля розпливлася в усмішці:

— О, дивіться, він заговорив! Записуємо дату в календарі.

​Аня тихо засміялася, і цей звук зробив щось дивне в моїх грудях. Біль не зник зовсім, але він перестав бути таким глухим і нестерпним.

​Я дивився на них і думав: можливо, я не зобов’язаний розбиратися з усім наодинці. Можливо, шлях до себе — це не обов'язково самотність.

​І, можливо, цей вечір змінить у мені трохи більше, ніж я готовий визнати зараз.

Ліля підвелася першою.

— Я, значить, зроблю вигляд, що мені терміново треба повітря, — сказала вона, натягуючи куртку. — А ви тут… не зникніть.

— Лілю, — Аня зітхнула.

— Та мовчу, мовчу, — усміхнулася та й кинула на мене погляд. — Бережи його. Він якийсь крихкий сьогодні.

​Двері зачинилися. У квартирі стало надто тихо. Не та тиша, що тисне, а та, в якій чутно власні думки.

— Вона завжди така? — запитав я.

— Коли хвилюється — ще гірше, — Аня сіла навпроти. — Але вона права. Ти справді… ніби зменшився.

​Я опустив очі. Хотів пожартувати, але не вийшло.

— Мені здається, я гублю себе, — сказав я нарешті. — І не знаю, коли це почалося.

​Аня мовчала. Не перебивала. І це було найважливіше.

— Знаєш, — промовила вона тихо, — іноді ми зникаємо не тому, що слабкі. А тому, що дуже довго були занадто сильними.