Розділ 11. Тіні минулого та батьківське слово

Вечір після походу обіцяв бути спокійним, але вдома на мене чекав сюрприз. Біля під’їзду стояв знайомий автомобіль — старий, але доглянутий позашляховик мого батька, Олексія Петровича. Батько рідко приїжджав без попередження, зазвичай він працював допізна, намагаючись забезпечити нашу велику родину.

​Але справжнім «сюрпризом» став не він. На передньому сидінні, розвалившись і тримаючи в зубах зубочистку, сидів Артем — мій зведений брат по батьковій лінії від першого шлюбу. Артем був на п'ять років старший за мене і завжди вважав себе «королем життя». Насправді ж він просто вмів майстерно виманювати гроші з батька, обкрадати наші сімейні заначки й витрачати все на нічні клуби та сумнівних друзів.

​Коли я підійшов ближче, Артем ліниво опустив скло і витріщився на мене. Його очі розширилися від подиву, а потім на обличчі з’явилася та сама гидка, зневажлива посмішка.

​— Опа! Це що за чудо? — зареготав він, виходячи з машини. — Максику, це ти, чи що? Мати рідна, куди жир подівся? Ти що, на глистах сидів чи в підвалі тебе тримали? Виглядаєш як общипаний задохлик. Раніше хоч було за що вщипнути, а тепер — шкіра та кістки!

​Він підійшов до мене, намагаючись по-панібратськи ляснути по плечу, але я різко відступив. Мої кулаки стиснулися самі собою. Реальність знову почала пекти, але цього разу я відчував не сором, а холодну лють.

​— Закрий пельку, Артеме, — тихо сказав я.

​— Ого, воно ще й гавкає! — Артем знову гигикнув, обертаючись до батька, який саме вийшов із під’їзду з важкими сумками. — Тату, подивися на свого молодшенького! Ти йому гроші на обіди даєш, а він їх, мабуть, у туалеті змиває. Дай краще мені, я хоч на справжню справу витрачу. Мені там на колеса не вистачає...

​Олексій Петрович зупинився. Його обличчя, пооране зморшками від важкої праці, було суворим. Він уважно подивився на мене — на мою пряму спину, на впевнений погляд, на те, як я тепер тримаюся. Потім він перевів погляд на Артема, який продовжував кривлятися.

​Батько повільно поставив сумки на асфальт.

​— Досить, — коротко кинув він. Голос батька завжди діяв як холодний душ.

​— Та що «досить»? Я ж жартую! — почав було виправдовуватися Артем.

​— Досить язиком чесати й гроші тягнути, — Олексій Петрович підійшов до старшого сина впритул. — Я бачу Максима. Я бачу людину, яка за це літо зробила над собою таку роботу, що тобі й не снилося. Він працював, поки ти по барах тинявся і з мого гаманця тишком-нишком тягав.

​Артем хотів щось заперечити, але батько підняв руку, обриваючи його на пів слові.

​— Слухай мене уважно, Артеме. Це був останній раз, коли ти отримав від мене хоч копійку. З цього дня — пішов і працюй. Сам заробляй на свої розваги, на свої колеса і на своє життя. Я більше не буду тебе годувати. Мені соромно, що Максим у своєму віці має сили змінюватися, а ти тільки й знаєш, як паразитувати.

​Артем застиг із роззявленим ротом. Такого повороту він не очікував. Батько завжди був м'яким до нього через почуття провини за розлучення з його матір'ю, але зараз, здається, терпець увірвався.

​— Тату, ти що, серйозно? Через цього... — Артем тицьнув пальцем у мій бік.

​— Іди геть, Артеме. Поки я остаточно не розлютився, — спокійно, але страшно сказав Олексій Петрович.

​Артем понуро заліз у машину, завів мотор і з пробуксовкою вискочив із двору. Батько зітхнув, підійшов до мене і вперше за довгий час міцно обійняв за плечі.

​— Молодець, сину. Пишаюся, — просто сказав він.

​Ми пішли до під’їзду. Я знав, що Артем так просто не заспокоїться і ще спробує мені помститися, але зараз це не мало значення. Батько нарешті побачив мене. І це було найважливіше.

Ми з батьком піднялися на наш поверх. Коли двері квартири відчинилися, я завмер від несподіванки. У вітальні за столом, накритим до чаю, сидів Віктор Степанович. Він виглядав на нашій кухні як скеля серед порцеляни — спокійний, монументальний і дуже серйозний.

​— О, а ось і головні герої, — пробасив тренер, кивнувши нам.

​Виявилося, Степанович зайшов за документами, які батько обіцяв передати для школи, і вони розговорилися. Але не встигли ми привітатися, як у двері ввалився Артем. Мабуть, він не зміг просто так поїхати й вирішив повернутися, щоб спробувати ще раз «дотиснути» батька на гроші.

​Артем залетів у кімнату, важко дихаючи, і одразу заціпенів, натрапивши поглядом на незнайомця.

​— Це ще хто такий? — Артем зневажливо зміряв Степановича поглядом, намагаючись повернути собі впевненість. — Що за збіговисько в хаті? Максику, ти що, групу підтримки для анонімних задохликів збираєш?

​Він пройшовся повз тренера, демонстративно зачепивши його стілець, і кинув через плече:

— Я холодний до ваших драм. Тату, давай сюди ключі від гаража, мені треба...

​Степанович повільно піднявся. Він не робив різких рухів, але повітря в кімнаті наче стало густішим. Артем замовк на півслові, відчуваючи, як за його спиною виростає справжня загроза.

​— Холодний, кажеш? — голос Степановича прозвучав низько, майже сталево. Він поклав свою важку долоню на плече Артема й злегка стиснув її. — Холодним буває тільки труп або людина, в якої замість серця порожнеча.

​Артем смикнувся, але залізна хватка тренера була невблаганною.

​— Слухай мене уважно, «холодний», — продовжував Степанович, дивлячись Артему прямо в потилицю. — Я за своє життя бачив багато таких, як ти. Тих, хто звик їсти з чужих рук і плювати в ці ж самі руки. Ти думаєш, що ти крутий, бо вмієш хамити брату? Ні. Ти просто сміття, яке винесе першим же вітром. Якщо я ще раз почую хоч одне криве слово в бік Максима або побачу твою пику біля цієї квартири з вимогами грошей — я особисто навчу тебе «теплоти». Тільки мої уроки тобі дуже не сподобаються.

​Артем зблід. Його зухвалість випарувалася, як туман. Він щось прохрипів, намагаючись вирватися, і Степанович нарешті розтиснув пальці.

​— Провалюй, — коротко кинув батько, вказуючи на двері.