Розділ 10. Запах сосен і нові обличчя

Наступного ранку замість звичного гуркоту шкільного дзвінка нас чекав короткий і різкий наказ Степановича: «Одягайтеся зручно, ми йдемо на природу. Замість душних кабінетів — ліс. Будемо вчитися дихати».

​Клас сприйняв це по-різному: дівчата бідкалися, що не взули кросівки, а колишня свита Ігоря, яка без свого ватажка виглядала розгубленою, понуро плелася позаду. Степанович ішов попереду з великим рюкзаком, і здавалося, що він не просто веде нас на пікнік, а виводить із полону.

​Коли ми нарешті дісталися старої галявини поблизу соснового лісу, сонце вже приємно гріло. Повітря було таким чистим, що з незвички паморочилося в голові.

​— Ну що, «жертви цивілізації», — пробасив Степанович, кидаючи рюкзак на траву. — Сьогодні жодних підручників. Ваше завдання — знайти себе в цьому лісі. Розбийтеся на пари, розведіть вогнище (тільки за правилами!) і просто... поговоріть. Без телефонів.

​Я стояв біля високої сосни, вдихаючи аромат смоли. Раптом поруч почувся легкий шурхіт хвої.

— Виглядаєш так, ніби вперше побачив дерево, — почувся знайомий смішливий голос.

​Це була Аня. На ній була проста вільна толстовка, а волосся вона зібрала в недбалий пучок. Вона виглядала такою справжньою, що в мене знову підскочив той самий «тиск», про який казав тренер.

​— Я просто думаю, як швидко все змінилося, — відповів я, ніяково посміхаючись. — Вчора я готувався до чергового знущання, а сьогодні стою тут, і мені не хочеться ховатися.

​— Це тому, що ти більше не тінь, Максе, — Аня сіла прямо на траву й поплескала рукою поруч. — Сідай. Розкажи, як ти насправді пережив це літо. Тільки чесно. Без «усе було легко».

​Я сів. І почав розповідати. Про те, як збивав кулаки об стару грушу в гаражі, як хотів усе кинути після першого тижня дієти, коли вночі мені снилися бургери розміром із будинок. Аня сміялася з моїх жартів про «морквяну депресію», але я бачив, що вона слухає кожне слово.

​Неподалік Дмитро намагався розпалити вогнище, але в нього нічого не виходило. Степанович підійшов до нього, забрав сірники й спокійно сказав:

— Дімо, вогонь не розгориться, якщо ти боїшся обпектися. У житті так само.

​Клас потроху розслаблявся. Хтось почав грати у волейбол, хтось просто валявся на сонці. Це був момент самопізнання, якого нам усім бракувало. Без парт і журналів ми нарешті стали просто підлітками, а не персонажами шкільної драми.

​— Знаєш, — Аня раптом стала серйозною і подивилася мені прямо в очі. — Коли твоя сестра вчора запитала про брата... я зрозуміла, що за кожним сильним хлопцем стоїть хтось, хто його безмежно любить. Мені б теж хотілося так... вірити в когось.

​Я відчув, як серце пропустило удар. Це була не просто розмова — це була та сама романтика, про яку я боявся навіть мріяти.

​— Ти вже віриш, — тихо сказав я. — Ти повірила в мене ще тоді, в коридорі.

​Ми сиділи в тиші, слухаючи шум сосен. Десь далеко Степанович знову на когось гримав, але це звучало вже не страшно, а якось по-батьківськи. Реальність сьогодні була неймовірно красивою.

Сонце піднялося вище, і ліс наповнився тріском сухих гілок та сміхом. Степанович, який зазвичай нагадував скелю, зараз виглядав майже розслабленим. Він дістав з рюкзака великий казанок і оголосив:

— Хто хоче їсти — той працює. Дівчата, нарізайте овочі, хлопці — за дровами. І пам’ятайте: хто принесе гнилу гілку, той буде віджиматися на хвої!

​Клас миттєво забігав. Це було дивно — бачити наших «гламурних» дівчат, які з обережністю чистили картоплю, та хлопців, які змагалися, хто принесе товщу колоду.

​Я допомагав Ані облаштувати «кухню» на поваленому стовбурі дерева.

— Максе, передай ніж, — попросила вона, але коли я простягнув руку, наші пальці на мить зустрілися.

​Мене ніби струмом ударило. Я швидко відвів погляд, але помітив, що Аня теж почервоніла. Щоб розрядити обстановку, я пожартував:

— Обережно, цей ніж гостріший за коментарі вчительки англійської. Не хочеться, щоб ти поранилася в перший же день мого «нового життя».

​Аня тихо засміялася, і цей звук був кращим за будь-яку музику.

— Знаєш, — сказала вона, нарізаючи перець, — я раніше думала, що ти дуже мовчазний і похмурий. А ти, виявляється, вмієш жартувати.

​— Це захисний механізм, — зізнався я, стаючи серйознішим. — Коли ти великий і незграбний, краще або мовчати, або бути смішним, щоб не провокувати зайвий раз. А зараз... зараз я просто вчуся бути собою. Без цих «масок».

​Раптом до нас підійшов Дмитро. Він виглядав трохи ніяково, м’яв у руках стару кепку.

— Максе... Слухай, тут таке діло. Я там знайшов дерево з дикою аличею, але сам не дотягнуся. Допоможеш? — він на мить затнувся. — І взагалі... треба поговорити.

​Я подивився на Аню, вона кивнула, мовляв: «Йди, я впораюся».

​Ми відійшли трохи вглиб лісу. Дмитро зупинився і втупився в землю.

— Вибач мені за те, що був слабаком. Я бачив, що Ігор творить, і мовчав. Мені здавалося, що якщо я буду з ним, то я в безпеці. А виявилося — я просто був його тінню. Як і ти колись, тільки гірше.

​Я мовчав, дивлячись на верхівки сосен. Реальність знову нагадала про себе, але цього разу біль був іншим — він очищав.

— Забудь, Дімо. Головне, що ти написав мені ту есемеску. Це врятувало мені якщо не життя, то здоров'я точно.

​Дмитро полегшено видихнув і нарешті підняв очі.

— Степанович — крутий мужик. Він учора моєму батькові дзвонив. Сказав, що з мене може вийти толк, якщо я перестану боятися власної тіні.

​Ми повернулися до гурту, де вже смачно пахло кулішем. Степанович стояв біля вогнища, помішуючи вариво великою ложкою, і розповідав історію про те, як він колись у молодості заблукав у Карпатах. Усі слухали його з відкритими ротами — навіть ті, хто в школі вважав себе занадто крутим для таких посиденьок.

​Це був день, коли ми вперше побачили одне в одному людей, а не просто рядки в класному журналі. Я сидів біля Ані, тримаючи в руках теплу миску, і відчував: це і є те саме самопізнання. Знати, що ти на своєму місці.