Розділ 9. Англійська мова та новий «батько» класу

Після того, що сталося в спортзалі, школа гуділа, як розтривожений вулик. Але справжня бомба вибухнула на перерві: наш старенький класний керівник, Іван Петрович, який ледь пересував ноги останні два роки, все ж таки вирішив піти на пенсію. Директор не став довго думати й призначив Степановича нашим новим «класним».

​Тепер він був не просто вчителем фізкультури. Він став нашою тінню.

​Урок англійської мови мав бути спокійним, але напруга в повітрі зашкалювала. Я сидів за партою, відчуваючи на собі погляди однокласників. Ігоря в класі не було — кажуть, батько забрав його документи одразу після того розбору в кабінеті. Але його «свита» залишилася, і вони зиркали на мене так, ніби я особисто зруйнував їхнє життя.

​Аня сиділа через ряд від мене. Вона раз у раз повертала голову, і коли наші погляди зустрічалися, вона ледь помітно всміхалася. Це була та сама підтримка, якої мені так бракувало всі ці місяці самотності.

​Раптом двері кабінету англійської відчинилися. Замість вчительки на порозі з’явився Віктор Степанович. У своїй незмінній шкірянці він виглядав на фоні британських прапорів та плакатів із граматикою дуже дивно.

​— Сядьте всі, — коротко кинув він, хоча ми й так сиділи. — Я тепер ваш класний керівник. Це означає, що ваші проблеми — це мої проблеми. А мої методи ви вже бачили.

​Він пройшовся вздовж рядів, зупинившись біля моєї парти. Я затамував подих.

​— Англійська — це добре, — продовжував він, дивлячись на клас. — Треба вміти розмовляти зі світом. Але спочатку навчіться розмовляти одне з одним без підлості.

​Степанович підійшов до дошки й написав великими літерами одне слово: «RESPECT» (Повага).

​— Це ваше перше домашнє завдання. Хто не зрозуміє значення — буде розбирати його зі мною на стадіоні. О шостій ранку.

​Він повернувся до мене й тихо, так що почув тільки я, сказав:

— Максе, тримай спину. Твоя перемога сьогодні — це лише початок. Тепер на тебе дивитимуться всі. Не підведи.

​Він вийшов, залишивши нас у повній тиші. Вчителька англійської, пані Олена, зайшла через хвилину, трохи бліда.

​— Ну що ж... — почала вона, поправляючи окуляри. — Відкриваємо підручники, сторінка сорок два.

​Я відкрив книгу, але літери розпливалися перед очима. Я відчував, як усередині мене щось міцнішає. Це не були м’язи, які я накачав у залі. Це було щось інше. Вперше за багато років я не хотів, щоб урок швидше закінчився. Я хотів жити цю реальність, якою б болючою вона не була.

​Аня раптом передала мені записку. Маленький клаптик паперу, складений вчетверо. Я розгорнув його під партою.

«Ти справжній. І це крутіше, ніж будь-які зміни зовні. Давай прогуляємося після школи?»

​Серце зробило такий кульбіт, якого не було навіть на розминці у Степановича. Реальність справді боліла. Але сьогодні вона почала пахнути надією.

Урок англійської мови саме добігав кінця, коли двері класу знову прочинилися. Але цього разу замість суворого вчителя на порозі з’явилася мама. Вона тримала на руках мою маленьку сестричку, якій щойно виповнилося шість місяців.

​Мама розгублено обвела поглядом клас, шукаючи мене. Сестричка в рожевому комбінезоні крутила головою, а потім раптом вигукнула на всю аудиторію:

— Where is my brother? (Де мій братик?)

​Увесь клас ахнув. Мама вже кілька місяців вчила з нею прості фрази, і це дитяче «по-англійськи» пролунало так несподівано і мило, що навіть найзапекліші хулігани замовкли. Мама побачила мене, її обличчя розпливлося в усмішці, і сестричка, впізнавши мої очі, замахала рученятами, намагаючись вистрибнути з рук.

​Я підвівся, відчуваючи, як щоки печуть від ніяковості та радості водночас. У цей момент до мами підійшов Степанович. Його суворе обличчя пом’якшало, коли він подивився на малечу.

​— Добрий день, Маріє Миколаївно, — спокійно сказав він. — Бачу, підростає зміна.

​Він нахилився до сестрички й ледь торкнувся її маленької долоні своїм величезним пальцем. Потім він перевів погляд на мою маму й тихіше додав:

— У Максима сьогодні був важкий день. Дуже важкий. У нього тиск піднявся після всього, що сталося в залі... і після іншого. Він тримався як справжній боєць, але зараз йому треба відпочити.

​Мама стривожено подивилася на мене, її пальці міцніше стиснули сестричку.

​— Все добре, — заспокоїв її Степанович. — Він прийде додому, вип’є чаю, прийде до тями. Я за ним наглянув. Макс сьогодні зробив те, на що інші роками не наважуються.

​Я підійшов до них, забрав свій рюкзак і взяв маму під руку. Аня дивилася на нас від дверей класу, і в її очах було стільки тепла, що мені здалося, ніби тиск і справді почав приходити в норму.

​— Ходімо, сину, — тихо сказала мама. — Додому.

​Ми виходили зі школи — я, мама і сестричка, яка продовжувала щось лепетати своєю дитячою англійською. Степанович стояв на ґанку, дивлячись нам услід. Я знав, що завтра знову буде бій, знову буде реальність, яка болить. Але зараз, відчуваючи тепло своєї родини, я розумів: я нарешті вдома. І я більше не той хлопець, який ховається від світу.

Дома пахло затишком і свіжим чаєм. Мама роздягла малу, яка вже встигла заснути після своєї «зіркової» появи в школі, а ми з нею сіли на кухні. Я відчував, як втома нарешті навалюється на плечі, але на душі було світло.

​— Мам, ти бачила їхні обличчя? — з усмішкою запитав я, розмішуючи цукор у чашці. — Коли мала видала те своє «Where is my brother?», увесь клас наче заціпенів. Половина взагалі не зрозуміла, що вона сказала. У нас деякі однокласники англійську знають гірше за шестимісячну дитину!

​Мама тихо засміялася, підливаючи мені гарячої води.

— Та бачила, Максе. Вони на неї дивилися як на диво. Але головне — як вони дивилися на тебе. Зовсім не так, як раніше. Знаєш, я навіть не очікувала, що твій новий класний керівник, цей Степанович, такий... уважний. Він дуже за тебе переживав, коли казав про тиск.

​Я відпив чаю і відчув, як пульс у скронях нарешті затихає.