Розділ 8. Нові правила гри

Віктор Степанович не звик до шкільних коридорів. Для нього світ завжди ділився на ринг і роздягальню, де все було чесно: або ти б’єш, або тебе. Коли він зайшов до учительської, там раптом стало тісно. Старий стіл під завалом журналів, запах дешевої кави та валер’янки — усе це було надто далеким від його звичного життя.

​— Знайомтеся, колеги, — бадьоро представив його директор. — Наш новий викладач фізичної культури — Віктор Степанович.

​Вчителі підняли голови. Пані Коваль, яка саме заварювала чай, здригнулася, побачивши його побиті кісточки пальців. Степанович лише коротко кивнув, не знімаючи шкірянки. Він дивився на них не як на колег, а як на глядачів у першому ряду: хтось співчуває, хтось чекає на твій програш, а більшість просто хоче, щоб шоу закінчилося швидше.

​— Дисципліна буде, — це все, що він сказав, перед тим як вийти.

​Його шлях до спортзалу пролягав через натовп учнів. Підлітки розступалися перед ним, як перед криголамом. Степанович читав їхні обличчя: ось самовпевнений мажор, ось заляканий новачок, ось дівчата, що ховають погляди в телефонах. Він бачив систему, де кожен знав своє місце. І йому це не подобалося. Бо на рингу статус треба виборювати щодня, а не отримувати його завдяки грошам батьків чи страху оточуючих.

​Я спостерігав за цим «парадом» збоку, притулившись до підвіконня. Мене все ще лихоманило від того, що сталося вранці. Поруч стояла Аня. Вона мовчала, але я відчував, як її плечі нарешті розслабилися.

​— Дивись на них, — прошепотіла вона. — Вони бояться. Навіть Ігор затих.

​І справді, Ігор стояв біля розкладу в оточенні своєї зграї, але звичного реготу не було чутно. Він раз у раз позирав на Степановича, і в його очах я бачив гарячкову роботу мозку. Він шукав слабке місце. Він не звик програвати на своєму полі.

​Для мене ж присутність тренера в школі була наче ковток кисню. Але водночас я розумів: це пастка. Тепер я не мав права на помилку. Якщо я спіткнуся, якщо знову дам слабину — я підставлю не тільки себе, а й ту єдину людину, яка в мене повірила.

​— Максе, ти про що думаєш? — Аня торкнулася мого ліктя.

​— Про те, що Степанович сказав у залі, — відповів я, спостерігаючи, як він заходить до спортзалу. — Він казав, що я повинен навчитися жити без щита. Його присутність тут — це не щит. Це дзеркало. Тепер уся школа побачить, ким я є насправді.

​Урок мав початися через п’ять хвилин. І це був урок фізкультури. Я бачив, як Ігор, проходячи повз нас, кинув на мене такий погляд, від якого стає холодно навіть у нагрітому приміщенні.

​— Ну що, «чемпіоне», — вицідив він крізь зуби так, щоб чули тільки Аня і я. — Подивимося, чи врятує тебе твій вишибала, коли почнеться справжня гра.

​Він штовхнув двері роздягальні з такою силою, що вони ледь не злетіли з завіс. Я вдихнув на повні груди.

​— Ходімо, — сказав я Ані. — Час знайомити «колектив» із новими правилами.

​Я йшов до роздягальні й відчув, як у кишені вібрує телефон. Повідомлення від Дмитра: «Будь обережний. Ігор щось задумав з інвентарем у залі».

​Я сховав телефон і стиснув кулаки. Реальність продовжувала боліти, але тепер цей біль став моїм паливом.

​— Пане директоре, — Степанович зупинився на порозі залу й обернувся до Валерія Павловича. — Прошу вас бути присутнім на моєму першому уроці. Хочу, щоб ви на власні очі побачили, як ми почнемо «оздоровлення» колективу.

​Директор лише коротко кивнув, витираючи піт із чола хустинкою. Він розумів, що зараз почнеться щось, чого ця школа ще не бачила.

​Степанович зайшов у центр залу. Його фігура здавалася ще масивнішою під високою стелею. Він не став свистіти у свисток. Він просто підняв руку, і шум миттєво вщух.

​— Правило номер один, — голос тренера пролунав глухо й сталево. — Тут немає «еліти» і «лузерів». Тут є тільки учні. А зараз — усі телефони на стіл. Швидко. Ви прийшли сюди працювати тілом, а не великим пальцем у соцмережах.

​Клас завмер. Хтось почав невдоволено бурчати, хтось повільно потягнувся до кишені. Ігор стояв посеред залу, склавши руки на грудях. Його обличчя перекосило від люті.

​— Ви це серйозно? — вицідив він, не рухаючись із місця. — Ви хоч знаєте, скільки коштує мій смартфон? Мої батьки...

​Він не встиг договорити. Степанович зробив блискавичний крок вперед. Я навіть не встиг помітити, як його величезна долоня опинилася на шиї Ігоря. Це не був удар, але це був такий захват, від якого перехоплює подих. Ігор смикнувся, але залізна хватка тренера була невблаганною.

​Тренер нахилився до самого обличчя Ігоря, так що той міг бачити кожен шрам на шкірі Степановича.

​— Послухай мене уважно, пацане, — пробасив тренер прямо йому в очі. — Мені абсолютно байдуже, хто твої батьки. Мені начхати, на яких тачках вони привезли тебе до школи. Але вони привезли тебе саме сюди. А ця школа — не просто будівля. Я тут сам колись навчався, на цьому самому паркеті зуби залишав. І я не дозволю такому мажору, як ти, перетворювати це місце на свій приватний цирк. Тут правила встановлюю я. Зрозумів?

​Ігор намагався щось прохрипіти, але лише судорожно ковтнув повітря. Його банда стояла поруч, заціпеніла від жаху. Жоден не наважився поворухнутися.

​— Телефон. На стіл. Зараз, — Степанович розтиснув пальці.

​Ігор відхитнувся, хапаючись за шию. Його обличчя стало багряним від сорому й злості. Тремтячими руками він дістав свій останній айфон і майже кинув його на тренерський стіл. За ним потягнулися й інші.

​Я дивився на це і відчував, як усередині все стискається. Це було жорстко, але чесно. Поруч зі мною Аня ледь чутно видихнула. Вона дивилася на Ігоря без жалю — лише з якимось дивним полегшенням.

​— Тепер, коли ми позбулися зайвого вантажу, — Степанович розвернувся до класу, ніби нічого не сталося. — Максиме, виходь наперед. Покажеш усім, як виглядає справжня розминка після того, як ти викинув із життя тридцять кілограмів ліні.

​Я вийшов. Серце калатало десь у горлі. Я відчував на собі погляд Ігоря — тепер у ньому була не просто зверхність, а справжня, чорна ненависть. Реальність боліла. Але зараз я знав: я більше не один.