Розділ 7. Тіні на шкільному подвір’ї

Ранок зустрів мене туманом і присмаком заліза в роті — чи то від учорашнього тренування, чи то від нервів. Я стояв біля воріт школи за десять хвилин до дзвінка. Нові джинси здавалися затісними в поясі, хоча насправді сиділи ідеально. Це був фантомний страх: здавалося, варто зробити глибокий вдих — і я знову стану тим беззахисним Максом, якого можна було збити з ніг одним жартом.

​Поруч зі мною, спершись на цегляний стовп, стояв Віктор Степанович. У своїй старій шкірянці та з незмінно важким поглядом він виглядав тут як інопланетянин. Учні, що проходили повз, миттєво припиняли сміятися. Вони відчували силу — не ту, що купується дорогими кросівками, а ту, що гартується роками в підвальних залах.

​— Дивись прямо, Максе, — тихо промовив він, не повертаючи голови. — Твоя спина — це твій щит. Якщо зігнешся хоч на сантиметр, вони відчують запах крові.

​І тут з’явилися вони. Компанія Ігоря йшла повільно, розтягнувшись по всьому тротуару. У центрі — сам Ігор, який щось весело розповідав, активно жестикулюючи. Аня йшла трохи позаду, дивлячись у землю. Дмитро теж був там, тримався на відстані, як побитий пес.

​Коли Ігор побачив мене, його обличчя на мить витягнулося. Він явно не очікував, що після вчорашнього попередження я взагалі з’явлюся. Але коли його погляд перемістився на Віктора Степановича, посмішка «короля» зів’яла остаточно.

​— О, дивіться, наш «пухнастик» привів групу підтримки! — вигукнув Ігор, намагаючись повернути контроль над ситуацією, але голос прозвучав на тон вище, ніж зазвичай. — Що, Максику, татко не зміг прийти, то ти найняв охоронця з будівництва?

​Компанія невпевнено хмикнула, але Степанович зробив лише один крок уперед. Лише один. Цього вистачило, щоб Ігор замовк і мимоволі відступив.

​— Я не охоронець, хлопче, — пробасив тренер, і його голос, здавалося, завібрував у повітрі. — Я той, хто вчить людей тримати удар. І щось мені підказує, що тобі теж не завадило б повчитися. Бо язик у тебе довгий, а ноги, бачу, тремтять.

​Аня підняла на мене очі. У її погляді змішалося все: страх, надія і те саме німе запитання: «Хто ти тепер насправді?»

​— Ігоре, — я зробив крок назустріч, ігноруючи внутрішній трепет. — Ти вчора казав, що я ніколи не стану одним із вас. Ти правий. Бо бути одним із вас — це значить жити в страху, що хтось сильніший забере твою корону. А мені вона не потрібна. Мені потрібно, щоб ти зрозумів: я більше не твоя мішень.

​Ігор стиснув зуби, обличчя його почервоніло. Він хотів щось вигукнути, можливо, навіть кинутися на мене, але присутність Степановича діяла як холодний душ.

​— Це ще не кінець, — процідив він, хапаючи Аню за руку, щоб повести за собою.

​— Пусти її, — сказав я. Коротко і спокійно.

​Він завмер. Подвір'я перед входом у школу затихло. Навіть птахи, здавалося, перестали щебетати.

​— Що ти сказав? — Ігор обернувся, його очі налилися люттю.

​— Я сказав: відпусти її руку. Їй боляче. Або ми прямо зараз перевіримо твою теорію про «невдаху» тут, на очах у всієї школи. Навіть без допомоги тренера.

​Я бачив, як Дмитро за моєю спиною затамував подих. Віктор Степанович ледь помітно кивнув. Це був мій момент істини. Реальність більше не просто боліла — вона вимагала дій.

Ігор на мить заціпенів. Його пальці, що вчепилися в тонку руку Ані, побіліли ще дужче. Він звик, що його слово — це закон, а моя присутність раніше була лише приводом для чергового дотепного жарту. Але зараз він бачив не «жирний мішень», а людину, яка готова була вибухнути.

​— Ти серйозно? — Ігор видавив із себе нервовий смішок, але руку Ані все ж розтиснув. — Ти думаєш, що пара м'язів і цей старий з підворіття зроблять тебе чоловіком?

​Аня швидко відступила до мене, розтираючи почервоніле зап’ястя. Я відчув, як вона тремтить, і це додало мені такої люті, яку я ніколи не відчував раніше. Це була не та злість, коли хочеться плакати від безсилля, а та, що змушує серце битися рівно й чітко.

​— Вона не річ, Ігоре. І я не пара м'язів, — відповів я, дивлячись йому прямо в зіниці. — Я той, хто більше не збирається мовчати, коли ти самостверджуєшся за рахунок інших.

​Дмитро, який весь цей час стояв осторонь, раптом зробив крок до нас. Його обличчя було блідим, але в очах з’явилося щось нове — чи то сором, чи то залишки тієї дружби, яку я допоміг йому зберегти в червні.

​— Досить, Ігоре, — тихо, але виразно сказав Дмитро. — Макс правий. Ти перегинаєш.

​Для Ігоря це був удар під дих. Зрада «свого» на очах у половини школи, та ще й у присутності тренера, який стояв за моєю спиною, як невідворотна скеля. Віктор Степанович мовчав, але я відчував його важкий погляд на своїй потилиці. Він чекав. Чекав, чи не здамся я зараз.

​Ігор подивився навколо. Натовп учнів уже не сміявся. Вони дивилися на нього з цікавістю, очікуючи розв’язки, і ця увага явно йому не подобалася.

​— Гаразд, «герою», — процідив Ігор, відступаючи на крок. Його голос тремтів від прихованої злості. — Сьогодні твій день. Але школа велика, Максе. Рано чи пізно цей старий піде до свого залу, а ти залишишся тут сам. І тоді ми подивимося, наскільки ти сміливий.

​Він розвернувся і швидким кроком рушив до входу. Його свита, повагавшись кілька секунд, пішла за ним. Тільки Дмитро затримався на мить, кинув на мене короткий погляд, у якому читалося «вибач», і теж зник у дверях.

​На подвір’ї стало тихо. Аня стояла поруч, я відчував тепло її тіла. Вона нарешті підняла голову.

​— Дякую, — прошепотіла вона. — Я не знала, що ти... що ти такий.

​Я хотів сказати щось пафосне, але горло раптом перехопило. Весь мій драйв кудись зник, залишивши лише величезну втому. Реальність справді боліла. Боліла усвідомленням того, що Аня була з ним не з власної волі, і що цей бій тільки почався.

​Віктор Степанович підійшов і важко поклав руку мені на плече.

— Перший раунд за тобою, малий, — сказав він, дивлячись у бік дверей школи. — Ти не відвів очей. Це головне. Але пам’ятай: він правий в одному — я не буду тут вічно. Тепер ти повинен навчитися жити так, щоб тобі не потрібен був щит за спиною.