Розділ 6. Ефект «новенького» та фантомний біль

​Я стояв перед дзеркалом у шкільній роздягальні, важко дихаючи. Краплі поту стікали по скронях, а футболка, яка раніше обтискала кожен складку на животі, тепер висіла вільно. Сміх хлопців у спортзалі все ще відлунював у вухах, але він уже не пік так, як раніше. Раніше той сміх був про «жирного Макса», а зараз — просто реакція на незграбне падіння. Різниця була колосальною, але в грудях все одно нило.

​Я дивився на своє відображення і відчував цей дивний «ефект новенького». Люди дивляться на мене, як на чистий аркуш. Вони не знають про ті вечори, коли я ледь не втрачав свідомість на біговій доріжці, не бачать моїх поразок. Для них я — чувак, який з’явився нізвідки. Я відчував себе шпигуном у власному житті.

​Але в голові, немов заїжджена платівка, крутилися слова: «Реальність болить сильніше за сни».

​Бо був сон. Дивний, занадто яскравий сон, який переслідував мене весь серпень. У ньому була дівчина — Аня. Ми познайомилися ще тоді, коли я боявся власного відображення. Вона була єдиною, хто заговорив зі мною не заради жарту, а просто так, ніби я був... звичайною людиною. У тому сні ми йшли по набережній, я тримав її за руку, і мені вперше в житті не було соромно за те, хто я є.

​Але коли я прокинувся сьогодні вранці, реальність вдарила під дих. Я був худим, так. Але ліжко було порожнім. І страх нікуди не зник — він просто змінив форму.

​Я вийшов у коридор і раптом відчув, як серце зупинилося, а потім забилося об ребра з такою силою, що стало боляче. Біля підвіконня стояла вона. Аня.

​Та сама дівчина, яка колись підійшла до мене познайомитися, коли я ще був «тим іншим» Максимом. Вона гортала підручник, і її волосся так само виблискувало під лампами, як у моїх мареннях. Весь цей час я переконував себе, що наша зустріч мені просто примарилася через голодування та перевтому. Що такої дівчини не існує, або вона ніколи не погляне на мене знову.

​Я зробив крок до неї. Мої нові джинси сиділи ідеально, але всередині я все ще відчував себе тим хлопцем, який хоче сховатися в натовпі.

​— Привіт, — видавив я. Голос зрадницьки здригнувся.

​Вона підняла очі. Секунда, дві, три... Вона вдивлялася в моє обличчя так пильно, ніби намагалася розгледіти знайомі риси під цією новою, різкою лінією підборіддя.

​— Максим? — запитала вона, і її голос був саме таким, як у моїх снах. — Це... справді ти?

​В цей момент я зрозумів: марення закінчилися. Почалася справжня гра. Реальність справді боліла сильніше, бо тепер у мене був шанс все втратити. Або нарешті стати тим, ким я бачив себе уві сні.

​— Це я, — відповів я, намагаючись не відводити погляду. — Просто літо виявилося... довшим, ніж я очікував.

​Аня раптом усміхнулася — тією самою усмішкою, яка снилася мені щоночі.

​— Ти дуже змінився, — сказала вона, підходячи ближче. Потім вона нахилила голову і додала майже пошепки: — Але очі лишилися такими ж. Чого ти боїшся тепер, Максе?

​Я занімів. Вона пам'ятала мене. Не «тушу», не об'єм талії, а саме мене. І це було страшніше за будь-який урок фізкультури. Це означало, що тепер мені не вдасться просто сховатися за новою зовнішністю. Треба було бути кимось більшим.

Я вже відкрив був рот, щоб відповісти Ані, але чиясь рука важко лягла мені на плече. Я здригнувся. Це був Дмитро — той самий хлопець, з яким ми розмовляли після фізкультури. Його спокійний погляд тепер здавався мені випробувальним.

​— Слухай, Максе, — усміхнувся він, перевівши погляд з мене на Аню, а потім знову на мене. — Ти що, реально не пам’ятаєш, як ми з тобою познайомилися?

​Холод пробіг по моїй спині. Я напружив пам'ять, намагаючись виудити хоч якийсь спогад про Дмитра до сьогоднішнього дня. Але в голові був лише туман, запах літньої спеки й виснажливі тренування на самоті.

​— Ми... ми ж сьогодні вранці познайомилися, — невпевнено промовив я. — Ти підсів до мене за парту...

​Дмитро тихо засміявся, і цей звук змусив мене почуватися повним дурнем.

​— Та ні, друже. Схоже, ти й справді перегрівся на сонці за це літо, — він глянув на Аню, ніби шукаючи підтримки. — Ти ж пам'ятаєш той вечір у червні на закинутому стадіоні? Ти тоді ледь дихав після першого кола, а я запропонував тобі води. Ми ще годину просиділи на трибунах, обговорюючи, що реальність — це лише те, у що ми віримо. Ти тоді сказав, що хочеш «стерти» себе старого.

​Я відчув, як земля під ногами стає хиткою. Я пам’ятав стадіон. Пам’ятав воду. Але я був там один! Чи ні?

​— Ти... ти був там? — мій голос став зовсім тихим.

​— Не просто був, — втрутилася Аня, зробивши крок ближче. Її очі блиснули чимось дивним. — Ми були там обоє, Максим. Ти що, справді думаєш, що все це — твоє схуднення, твій новий образ, ця впевненість — прийшло до тебе саме по собі уві сні?

​Я переводив погляд з одного на іншого. Дмитро, який здавався випадковим знайомим. Аня, яка була моєю таємною мрією. Вони стояли поруч, і в їхніх обличчях було щось спільне. Якась таємниця, від якої мені раптом стало по-справжньому страшно.

​— Ви хочете сказати... що все те, що я вважав своїм самотнім пеклом... ви були частиною цього? — я відступив на крок, врізавшись спиною в шафки. Гучний металевий звук розлігся по всьому коридору.

​— Найстрашніше не те, що ти прокинувся іншим, — сказав Дмитро, припинивши посміхатися. — Найстрашніше те, що ти забув, яку ціну ми за це заплатили. Ти хотів, щоб реальність не боліла? Що ж, вітаю, Максе. Але тепер прийшов час згадати все.

​В очах раптом потемніло. Перед зором промайнув спалах: набережна, сирена швидкої допомоги й чийсь голос, що повторював моє ім’я. Це не був сон. Це був спогад, який я власноруч заблокував.

​— То хто ви такі? — прохрипів я, відчуваючи, як піт знову проступає на лобі.

​Аня підійшла впритул і торкнулася моєї руки. Її пальці були крижаними.

— Ми — твоя реальність, Максе. Та сама, яка болить сильніше за сни.

Я відчув, як усередині закипає якась дика суміш образи й нерозуміння. Погляд Ані став занадто глибоким, занадто «знаючим».