Розділ 5 — Життєві переживання: У тиші кімнати

​Я зняла ніжно-блакитну сукню, акуратно розправила її на кріслі й сіла на край ліжка. Вечірнє сонце пробивалося крізь штори, розсипаючи по стінах тепле, золотаве світло. Я глибоко видихнула, намагаючись відпустити події дня.

​Сьогодні все було занадто насиченим: школа, уроки, погляди, той самий поцілунок із Максимом, нескінченні підколки Ігоря та Дмитрука... Усе це одночасно наповнювало мене щастям і водночас виснажувало.

​Я взяла телефон і знову перечитала повідомлення від Лілії:

«Вау… ти з Максимом! Я так за вас рада »

​Усмішка з’явилася сама собою, але слідом за нею прийшло легке занепокоєння. «А що, як завтра все піде не так? Якщо Ігор або Дмитрук вигадають якусь нову капость?»

​Я відкинулася на подушку і провела рукою по волоссю, згадуючи очі Максима, його сором’язливу усмішку і те, як міцно та впевнено він стискав мою долоню. «Він дійсно мене підтримує. Поруч із ним я стаю сміливішою... але водночас я так боюся, що хтось або щось зруйнує цей крихкий баланс».

​Вечір тягнувся повільно. Я ловила себе на думці, що перебуваю в дивному стані — суміш радості та тривожного передчуття. «Чи правильно я вчинила? Чи не занадто ми поспішаємо?» — думала я, заплющуючи очі.

​Але потім знову розплющила їх і всміхнулася власним думкам. Учорашній поцілунок, сьогоднішні жарти та легкий флірт — це були маленькі кроки до чогось справжнього. Я зрозуміла: життя — це завжди баланс між страхом і сміливістю, між сумнівами та рішеннями, які підказує серце.

​Я дістала з полиці щоденник і почала писати, відчуваючи, як думки стають чіткішими:

«Сьогодні я відчула, що можу бути собою поруч із ним. Що можу сміятися, хвилюватися і радіти одночасно. Навіть коли інші намагаються втрутитися, я маю право на власне щастя».

​Ці записи були моєю власною терапією. Вони дозволяли розкласти емоції по поличках. І хоч у серці все ще відлунювала легка тривога, я відчувала — сьогодні я стала на крок сильнішою.

​Я підвелася і підійшла до вікна. Надворі вже зовсім стемніло, лише місяць тихо сяяв, відбиваючись у моїх очах. Я зробила глибокий вдих і прошепотіла в темряву:

— Завтра буде новий день. І я зустріну його сміливо.

​Саме тут і народжувалася справжня магія: у вмінні приймати свої сумніви та все одно йти вперед, роблячи життя кольоровим навіть посеред сірої буденності.

Погляд Максима

​Я кинув рюкзак на ліжко, відчуваючи приємну втому після цього божевільного дня, але з неймовірним теплом у грудях. Сьогоднішній ранок... Аня в тій блакитній сукні, її впевнений погляд, її усмішка — усе це досі крутилося в моїй голові, наче яскраве кіно.

​«Як їй завжди вдається так легко збивати мене з ніг?» — подумав я, роззуваючись. Серце знову пришвидшило ритм, варто було лише згадати, як сміливо вона переплела свої пальці з моїми прямо на очах у всієї школи.

​Я сів за стіл, дістав телефон і майже автоматично відкрив чат. Там уже висіли повідомлення від Лілії з купами смайликів-сердечок — вона явно була в захваті від нашого «виходу у світ». Але я хотів написати лише одній людині.

​Максим → Аня:

«Ще раз дякую за сьогодні. Твоя сукня... і ти сама — ви неймовірні. »

​Відповідь прилетіла майже миттєво, ніби вона теж тримала телефон у руках, чекаючи на мій знак.

​Аня:

«Ти сьогодні сам був на висоті, Максе.  І не бери в голову Ігоря з Дмитруком — вони лише створюють шум на фоні нашого дня».

​Я відчув, як по тілу розлилося тепло, і мимоволі розсміявся. Вона дивовижна. Вона вміє заспокоїти навіть кількома словами на екрані.

​— Здається, ми і справді непогана команда, — прошепотів я в порожнечу кімнати, закидаючи голову назад і дивлячись у стелю.

​Але разом із цим піднесеним станом прокрадалися й сумніви. «Чи все я роблю правильно? Чи не занадто я тисну на неї своєю увагою? Чи вистачить мені мужності завтра знову бути таким же спокійним і впевненим поруч із нею?»

​Я розумів, що ці хвилювання з'являються лише тому, що Аня стала для мене по-справжньому важливою. Можливо, найважливішою людиною за довгий час. І якщо Ігор чи Дмитрук знову надумають якусь капость — я зроблю все, щоб захистити наш маленький світ, який ми тільки-но почали будувати.

​Я відклав телефон і глибоко видихнув. Місячне світло пробивалося крізь щілину в шторах, малюючи на стіні довгу білу смугу. Я тихо посміхнувся власним думкам:

— Завтра буде новий день. І я зустріну його так само впевнено, як зустрів сьогоднішній.

​Я ліг на ліжко і заплющив очі, згадуючи її сміх, легкий дотик руки та її неймовірну сміливість. Я зрозумів: вона змінює не просто моє життя, вона змінює мене самого. Робить мій світ яскравішим, теплішим і... трішки магічним.

****************************

Я не одразу зрозумів, що зі мною щось не так.

Просто в якийсь момент штани стали вільнішими.

Мама сказала:

— Ти схуд.

І усміхнулась, ніби це був комплімент.

​Я нічого не відповів.

​Насправді я не планував ставати «кращою версією себе». Я просто перестав їсти, коли не хотілося. А не хотілося майже завжди. Їжа стала чимось зайвим. Як слова, які нікому не потрібні.

​Я пам’ятаю те літо. Кожен день був як битва, де ворогом виступало власне тіло. Жорсткий контроль. Кожна калорія під наглядом, кожна хвилина активності — як покарання за те, що я взагалі існую. Я вичавлював із себе зайве, сподіваючись, що разом із жиром піде й тривога. Я просто стискав зуби й мовчав, поки всередині все кричало від голоду й утоми.

​Я дивився на себе в дзеркало і не бачив проблеми.

Плечі стали гострішими.

Ключиці — помітнішими.

Наче я ставав чіткішим. Прозорішим.

​Люди люблять, коли ти зменшуєшся.

Коли не займаєш багато місця.

Коли не заважаєш своїми думками.

​У школі мене питали, чи все добре. Я кивав.

На роботі жартували: «Скоро вітер знесе». Я сміявся.

Ніхто не чув, як у мені постійно шуміло.