Розділ 4 — Ранок після «вибуху»

Після того, як Аня написала в загальну групу своє легендарне: «Я все читаю », вона перейшла в особистий чат із Лілею. Подруга, звісно ж, не спала.

​Ліля: «Вау… я щойно це прочитала! Ти і Максим? Серйозно?! Ну нарешті! Я ж казала, що між вами іскри летять ще з першого уроку!»

​Аня тихо засміялася, клацаючи по клавішах:

«Так, Лілю… і тепер ти теж у курсі. Схоже, сьогодні вся школа, сама того не знаючи, стала свідком нашої маленької драми».

​Ліля: «Ой, я вже уявляю обличчя Ігоря завтра... Це буде епічно! »

​Аня: «Тільки не спойлери нічого Ігорю чи Дмитруку. Нехай для них це залишиться сюрпризом».

​Аня відклала телефон і глибоко видихнула. Справжні стосунки — це не лише романтика, а й оця мережа маленьких таємниць, підтримка друзів і солодке передчуття того, що буде далі.

​Наступного ранку я йшов до школи, відчуваючи себе зовсім іншою людиною. Навіть сонце сьогодні світило якось інакше — яскравіше, чи що? Проте, варто було мені переступити поріг вестибюля, як я відчув: новина просочилася. Погляди однокласників були занадто промовистими.

​Біля підвіконня, де зазвичай збиралася «еліта» класу, стояв Ігор. Він виглядав похмурим, а в руках нервово крутив телефон. Побачивши мене, він випрямився, і в його очах спалахнув недобрий вогник.

​— О, дивіться, хто прийшов! Герой-коханець власною персоною, — голос Ігоря пролунав на весь коридор, змусивши присутніх замовкнути.

​Він підійшов ближче, порушуючи мою зону комфорту.

— Чув, у тебе вчора був продуктивний вечір, Максе? Презентація з історії пройшла... успішно? — він вимовив це з такою огидною усмішкою, що мені захотілося просто розвернутися і піти.

​Але я не відвів погляду. Навпаки, я зробив крок назустріч.

— Дуже успішно, Ігоре. Ми з Анею — чудова команда. Тобі варто було б повчитися працювати в парі, а не просто командувати.

​Клас затамував подих. Дмитрук, який стояв трохи осторонь, схвально кивнув. Ігор відкрив рота, щоб видати якусь чергову шпильку, але в цей момент у коридорі з’явилася Аня. Вона впевнено підійшла до нас, ігноруючи напругу, що буквально зависла в повітрі, і просто взяла мене за руку.

​— Привіт, Максе, — сказала вона так ніжно, що в Ігоря, здається, аж щелепа смикнулася.

​Я відчув тепло її долоні і зрозумів: неважливо, що думає Ігор чи вся школа. Тепер ми — це ми. І цей раунд точно за нами.

Ранок почався не з кави, а з тривалого споглядання дзеркала. Я витягла з шафи ніжно-блакитну сукню, яку мама купила мені нещодавно. Вона була водночас скромною та вишуканою: м’яка тканина приємно облягала фігуру, а ззаду був невеликий виріз, що злегка відкривав спину, додаючи образу якоїсь особливої легкості.

​«Сьогодні я хочу почуватися інакше... по-справжньому особливою», — подумала я, поправляючи волосся.

​Перед виходом я ще раз переглянула повідомлення від Лілії: «Ну нарешті ви з Максом поцілувалися! Весь клас тільки про це й гуде!» Я всміхнулася. Так, вчорашній вечір змінив усе. Проект, тепло його рук і той самий лагідний поцілунок... Тепер я була готова до будь-яких шкільних інтриг.

​Коли я увійшла до шкільного вестибюля, гомін у коридорі на мить стих. Я відчувала на собі десятки поглядів, але шукала лише один — погляд Максима.

​Він стояв біля вікна, і я бачила, як Ігор намагається його зачепити своєю звичною отруйною манерою. Максим виглядав спокійним, але я знала, що йому потрібна підтримка. Я впевнено покрокувала до них. Моя сукня злегка шелестіла при кожному кроці, і я бачила, як витягнулося обличчя Ігоря, коли він помітив мій відкритий погляд.

​— Привіт, Максе, — тихо сказала я, підійшовши впритул.

​Я навмисно ігнорувала присутність Ігоря, який завмер із напіввідкритим ротом. Максим обернувся, і я побачила в його очах справжній захват. Він дивився на мене так, ніби я була найкрасивішою дівчиною у світі, і від цього погляду моє серце зробило щасливий кульбіт.

​Я просто взяла його за руку. Його долоня була теплою і міцною.

​— Вау... Аню, ти виглядаєш... неймовірно, — прошепотів Максим, абсолютно забувши про Ігоря, який стояв поруч.

​Ігор лише гидко хмикнув:

— Що, Максиме, вирішив пограти в джентльмена? Думаєш, ця блакитна ганчірка щось змінить?

​Я відчула, як Максим напружився, але я лише міцніше стиснула його руку і подивилася прямо на Ігоря.

— Це не ганчірка, Ігоре. Це початок нового дня, в якому тобі більше немає місця в нашому житті.

​Ми розвернулися і пішли коридором разом. Я відчувала, як відкрита спина холодить від легкого протягу, але поруч із Максимом мені було тепло як ніколи. Це був наш ранок, наш тріумф, і жодна жовч Ігоря не могла його зіпсувати.

Я стояв біля вікна, спостерігаючи за ранковим хаосом у класі, коли почув знайомий, ледь невловний шелест тканини. Мій погляд миттєво вихопив Аню з натовпу. Вона йшла коридором, наче випромінюючи світло: ніжно-блакитна сукня м’яко підкреслювала її фігуру, волосся спадало на плечі, а в очах горів впевнений і водночас грайливий вогник.

​Серце здригнулося. І зовсім не через колючі погляди Ігоря чи шепотіння однокласників. Тільки через неї. Я відчув, як реальність навколо розмивається, лишаючи нас удвох посеред галасливого коридору.

​— Вау… вона виглядає неймовірно, — пробурмотів я собі під ніс, зовсім забувши про Ігоря. Той стояв поруч, намагаючись видати чергову шпильку, але зараз він виглядав просто жалюгідно й безсило.

​Коли Аня підійшла і я відчув її руку у своїй, серце буквально підстрибнуло. Тепло її долоні пройшло крізь мене електричним розрядом. У цю мить я зрозумів: я готовий захистити її від будь-яких інтриг, пліток та отруйних поглядів.

​— Що скажеш? — тихо запитав Дмитрук, який раптом виник поруч, також заворожено спостерігаючи за Анею.

— Думаю, — відповів я, ледве стримуючи щасливу посмішку, — що жодна школа, жоден Ігор і жодна інтрига не зіпсують цей ранок. Вона… вона просто неймовірна.