Розділ 3 — Домашній затишок і несподівані гості

Я зачинив за собою двері квартири і глибоко видихнув. Дім... Мій маленький всесвіт, де можна нарешті розслабитися після шкільних битв, нескінченних поглядів та жартів. Тут не треба було думати про Ігоря чи вдавати з себе супергероя.

​— Максиме! Нарешті ти вдома! — долунав мамин голос із кухні.

​Вона, як завжди, була в чудовому гуморі. Квартирою розливався неймовірний аромат свіжих тостів та кави. Я кинув рюкзак на диван і пройшов на кухню.

​— Привіт, мамо... День був просто божевільний, — видихнув я, вмощуючись на стілець.

​— Ой, я бачу це по твоїх очах, синку. Ти сьогодні явно зробив щось важливе, і справа не тільки в оцінках, — вона хитро підморгнула, і я відчув, як зрадницький рум'янець лоскоче щоки.

​І тут пролунав дзвінок у двері. Я пішов відчиняти, і на порозі з’явилася... Аня. Вона виглядала трохи зніяковілою, тримаючи в руках якусь папку.

​— Привіт! — промовила вона, поправляючи пасмо волосся. — Твоя мама дозволила мені забігти на хвилинку, ми ж домовлялися обговорити проект... Сподіваюся, я не завадила?

​— Та ні, звісно, проходь, — відповів я, намагаючись звучати невимушено, хоча серце в грудях почало вибивати чечітку.

​Ми втрьох сіли за кухонний стіл. Мама, розставляючи тарілки, весело кинула:

— Ого, здається, сьогодні за моїм столом зібралися одразу два герої уроку історії!

​Аня тихо засміялася, і напруга миттєво зникла. Ми почали наперебій розповідати про шкільні пригоди, згадуючи вирази облич Ігоря та Віктора.

​— Ігор сьогодні був червоний, як стиглий буряк! — прошепотіла Аня, і ми знову вибухнули сміхом.

— Так, він явно не очікував, що «той самий Максим» зможе так втерти йому носа, — додав я, відчуваючи дивну легкість.

​Мама поставила перед нами тости і тепло промовила:

— Героям треба підкріпитися. Максиме, ти сьогодні показав головне: вміння стояти за себе та захищати те, що тобі дороге, значно важливіше за будь-які м'язи. Хоча вони тобі теж личать.

​Аня кинула на мене короткий, але дуже промовистий погляд. У повітрі знову завис той самий легкий флірт, від якого перехоплювало подих.

— Знаєш, Максе... ти сьогодні справді був крутим. І смішним, і серйозним одночасно, — тихо сказала вона, дивлячись мені прямо в очі.

​Я посміхнувся, відчуваючи абсолютне щастя. Цей день, попри всі випробування, закінчувався в теплі, поруч із людьми, які бачили мене справжнього.

​Тоді я зрозумів: справжня сила — не в ідеальній формі чи швидких відповідях. Вона в тому, щоб бути собою, не боятися сміятися над негараздами та відкривати серце тим, хто на це заслуговує.

Після того, як ми перекусили на кухні, ми з Анею піднялися до моєї кімнати. На робочому столі вже чекали розкриті зошити, ноутбук і купа розкиданих листків паперу — настав час серйозно взятися за шкільний проект.

​— Отже, Максиме, — почала Аня, вмощуючись на стілець поруч зі мною, — нам треба скласти круту презентацію з історії. Пропоную працювати як справжня команда.

​— Згоден, — відповів я, відкриваючи ноутбук і намагаючись не думати про те, як близько вона сидить. — Тільки обіцяй, що не будеш надто голосно сміятися з моїх друкарських помилок, поки я вбиватиму текст.

​Вона хитро підморгнула:

— Обіцяю... або принаймні спробую втриматися.

​Ми занурилися в роботу: шукали факти, сперечалися через оформлення слайдів і разом реготали над кумедними випадками з підручника. У якийсь момент, тягнучись за олівцем, я випадково торкнувся її руки. Наші погляди зустрілися і затрималися довше, ніж зазвичай.

​— Максиме... — тихо промовила вона. Я помітив, як її щоки залив ледь помітний рожевий рум’янець.

​Я мимоволі нахилився трохи ближче, відчуваючи, як серце в грудях вибиває шалений ритм. Аня не відсторонилася. На мить у кімнаті запанувала така тиша, що здавалося, можна було почути власні думки. Не було ні ноутбука, ні дат Столітньої війни, ні проектів — тільки ми двоє.

​І тоді я зробив те, на що раніше ніколи б не наважився. Обережно торкнувшись її обличчя, я нахилився і ніжно поцілував її.

​Аня спершу здивовано завмерла, а за мить відповіла на мій поцілунок. Він був зовсім коротким і невагомим, але в голові наче вибухнули тисячі вогнів. «Вау... це відчуття справжнє», — промайнуло десь на фоні свідомості.

​Ми трохи відсторонилися один від одного, ніяково посміхаючись і водночас густо червоніючи.

​— Е-е... проект? — тихим напівпошептом запитала Аня, намагаючись повернутися до робочого настрою.

— Так, проект, — відповів я, не в змозі стримати щасливої посмішки. — Хоча, здається, головного результату на сьогодні ми вже досягли.

​Ми продовжили роботу, але атмосфера в кімнаті змінилася назавжди. Вона стала теплою, легкою і ніби пронизаною електричними розрядами. І навіть нудні факти про поразки та перемоги здавалися тепер неймовірно цікавими, бо вони стали частиною нашого спільного вечора.

Аня пішла вже пізно, залишивши по собі ледь відчутний аромат парфумів і неймовірне відчуття тепла в кімнаті. Я стояв біля вікна, проводжаючи її поглядом, поки вона не зникла за поворотом, і все ніяк не міг стерти дурнувату посмішку зі свого обличчя.

​Я впав на ліжко, розкинувши руки. Серце досі відбивало чечітку. Мені терміново треба було з кимось поділитися цією новиною, інакше мене просто розірвало б від емоцій. Рука сама потягнулася до телефона.

​«Може, не варто?» — промайнула думка, але пальці вже відкрили чат із Дмитром, тим самим хлопцем, який сьогодні так вчасно підтримав мене на фізкультурі.

​Максим:

«Дімон... слухай, тут таке... ми з Анею щойно поцілувалися. Реально».

​Відправив. І тут же заблокував екран, відкинувши телефон на ковдру, ніби він був розпеченим. Я дивився в стелю, відчуваючи, як обличчя знову стає гарячим. Чого я чекав? Сміху? Підколів?

​Минало п'ять хвилин, десять... Тиша. Я почав нервувати: «Може, це було занадто відверто? Або він зараз перешле це комусь?»

​Раптом екран спалахнув.

​Дмитро: