Розділ 2 — Нові погляди, нові проблеми

Наступного дня школа нагадувала вулик, у який хтось випадково засунув петарду. Кожен мій крок коридором супроводжувався хвилею шепотіння. Я відчував ці погляди спиною: хтось дивувався, хтось відверто розглядав мій новий силует, а хтось, здається, досі не міг повірити, що «той самий Макс» тепер виглядає так.

​Я вийшов у двір і вмостився на лавці, подалі від натовпу. Дістав свій ланч-бокс — сьогодні там була курка з овочами, — і тільки-но збирався поїсти, як почув знайомий голос:

​— Максиме!

​Аня майже бігла до мене. Її зелені очі сяяли так яскраво, що я на мить забув, як дихати.

​— Ти навіть не уявляєш, що в класі обговорюють! — вона зупинилася поруч, намагаючись відсапнутися. — Ти вчора був просто... неймовірно сміливим.

​Я відчув, як вуха починають палати. Старий Максим зараз би сховався в ланч-бокс, але новий лише криво посміхнувся:

— Та ну, Ань. Просто ситуація вимагала дій. Не міг же я стояти і дивитися, як він... ну, ти сама знаєш.

​— Ситуація? — вона присіла поруч, і я відчув тонкий аромат її парфумів. — Ти стояв перед Ігорем і не відвів погляду. Ти хоч розумієш, що ти перший, хто так зробив за останні два роки?

​Вона реально мене помітила. Не просто мої зміни, а те, що було всередині. У грудях стало якось по-особливому тепло.

​— І що тепер? — тихо запитала вона, дивлячись на свої руки. — Ти ж знаєш, він не з тих, хто прощає поразки.

​— Знаю, — я кивнув, стаючи серйозним. — Світ навряд чи стане простішим. Але ховатися я більше не збираюся.

​До нас підійшов Дмитро з кількома хлопцями з паралельного. Я вже приготувався до якихось підколів, але вони просто кивнули мені, як рівному.

​— Макс, ти вчора реально дав жару, — сказав Діма, посміхаючись. — Так тримати. Якщо Ігор почне «бикувати», май на увазі — ми все бачили.

​Це було дивно. Моє тіло змінилося, але разом із ним змінилося і те, як мене бачать інші. Я перестав бути «прозорим».

​Ми з Анею залишилися самі й мовчки взялися за їжу. Але це не було те важке мовчання, від якого хочеться втекти. Навпаки, було легко, наче ми знайомі цілу вічність. Я дивився на неї і розумів: похудіння було лише перепусткою до цього життя. Справжня історія починається зараз, коли я можу просто сидіти поруч із дівчиною, яка мені подобається, і не думати про те, як прикрити живіт сумкою.

​Школа навколо вирувала, десь у кутку коридору я бачив похмуру постать Ігоря, але мені було байдуже. Вперше я відчував себе справжнім. Вперше я був Максимом.

​І хоча попереду явно була гроза, я знав: я більше не здригнуся від першого ж грому.

Після обіду ми з Анею вирішили прогулятися шкільним подвір’ям. Я ніс свій ланч-бокс, вона — стакан соку. І тут стався маленький, але дуже комічний епізод.

​— Ой, дивіться, це той самий Максим, який показав Ігорю, як треба поводитися! — прокоментувала якась дівчина. Її подруга розсміялася так, що ледве не впала на лавку.

​Я лише іронічно підняв брову:

— Так, це я. Але не хвилюйтеся, ставати супергероєм школи я поки не планував… принаймні сьогодні.

​Аня засміялася, і я відчув, як серце трохи прискорило ритм. Вона мала дивовижну суперсилу — робити будь-який момент легким і теплим.

​Ми присіли на краю спортивного майданчика, аж раптом м’яч випадково полетів прямо в наш бік. Я зреагував миттєво: перехопив його і кинув назад. Вийшло занадто впевнено — м’яч приземлився точнісінько в голову Ігоря, який саме проходив повз.

​— Ей! — закричав він, але ми вже не могли стримати реготу.

— Вибач, це… техніка безпеки! — відповів я з усмішкою. Аня підморгнула мені, і я ледве стримався, щоб не розсміятися в голос.

​Ми почали розмовляти про все на світі: музичні плейлисти, шкільні плітки та кумедні моменти з минулого літа. Кожен жарт, кожен випадковий погляд робив цей день особливим.

​Я подумав: «Мабуть, справжні зміни — це не тільки прес і цифри на вагах. Це коли ти можеш сміятися, бути собою і навіть випадково "поцілити" м'ячем в Ігоря, не відчуваючи жодного страху».

​Аня раптом тихо сказала:

— Ти знаєш… ти не просто сміливий, Максиме. Ти — інший. І мені це подобається.

​Всередині щось приємно тьохнуло. «Ого… я справді зробив щось, що їй до душі… і при цьому не виглядав безглуздо?»

​Навколо продовжувала шуміти школа, але для нас це вже не мало значення. Були тільки ми, м’яч, сміх і легкий весняний вітер. Я зрозумів: це тільки початок. Нас чекають виклики, пригоди та, можливо, та сама романтика, про яку я раніше тільки мріяв.

​У голові панував повний хаос думок: друзі хотіли різного. Хтось тягнув у спортзал, хтось — у бібліотеку до коміксів, а хтось просто хотів потинятися подвір’ям.

​Я подивився на Аню і пожартував:

— Ми можемо піти куди завгодно, але пам’ятайте: якщо виберемо спортзал, я знову кину м’яч в Ігоря.

​Компанія вибухнула сміхом. Аня грайливо підморгнула:

— Тоді точно не спортзал. Не хочу, щоб ти знову «постраждав» через свою влучність.

​Дмитро запропонував:

— Ходімо в парк поруч зі школою. Там затишно, можна спокійно поспілкуватися, і ніхто не буде лізти не в свої справи.

​Це було ідеальне рішення. Свобода вибору — річ, якої нам так бракувало. Як же круто не просто слідувати шкільним правилам чи чужим наказам, а робити те, що хочеться саме тобі.

​Ми йшли парком, обмінюючись підколками. І хоча Ігор десь там ще тинявся коридорами школи, його присутність більше не тиснула. Ми відчували себе командою, де кожен має голос і де можна щиро сміятися навіть над серйозними речами.

​Аня йшла поруч. Я помічав її крадькома кинуті погляди — трохи сором’язливі, трохи грайливі. Це додавало мені неймовірної впевненості.

​— Максиме, — тихо мовила вона, — дякую, що заступився за мене сьогодні. Це… справді важливо.

​Я усміхнувся, відчуваючи приємне тепло в грудях:

— Завжди звертайся. І, до речі, наступного разу влаштуємо міні-перегони. Хто швидший, той і обирає маршрут.

​Ми продовжили шлях, і кожен крок здавався легким. Це був момент справжньої свободи — бути собою, бути разом і просто насолоджуватися моментом.