РОЗДІЛ 1. Ефект «новенького»

Перший день після літа, яке перевернуло все догори дриґом, почався з того, що я ледь не проґавив свій автобус. Раніше це була б трагедія — я б прийшов до школи мокрий, злий і з задишкою. Але сьогодні… ніколи б не подумав, що бігти за транспортом може бути навіть приємно. Я відчував таку легкість у кожному кроці, ніби навіть мої кросівки раділи, що я нарешті «прокинувся».

​У школі на мене вже чекав повний набір: пані Коваль із її вічним журналом, дівчата з першого ряду і мій головний страх — люди, які бачать мене вперше і поняття не мають, ким я був три місяці тому.

​— Привіт, я Максим, — видавив я, намагаючись тримати спину рівно, хоча всередині все крутилося, як на каруселі над прірвою.

​— Вау, ти виглядаєш… інакше, — промовила одна з дівчат. Її посмішка змусила мої щоки зрадницьки потеплішати. У голові промайнуло: «Чорт, це реально відбувається? Це вона мені посміхається?»

​Вже після першого уроку до мене дійшло: схуднути — це одне, а от розібратися з «соціальними танцями» — зовсім інше. Тільки-но я вмостився за парту, як поруч присів хлопець із нашого паралельного класу. Погляд у нього був спокійний, але я відчував — він намагається розгадати, хто я такий.

​— Ти новенький? — запитав він, розглядаючи мій рюкзак.

— Е-е… та ні. Просто літо мене трохи… підрихтувало, — відповів я, намагаючись не видати свого хвилювання.

— О, ясно. Ну, тоді привіт. Я Дмитро, — він простягнув руку.

​Саме в цей момент я зрозумів, що зовнішня оболонка — це лише фасад. Тепер мені доведеться не тільки самому звикати до нового себе, а й переконувати весь світ, що я — це все ще я, а не якийсь інший чувак.

​А далі на мене чекало перше справжнє випробування: урок фізкультури. І, повірте, навіть «оновлений» Максим не був готовий до того, що там мало статися.

​У спортзалі пахло гумовими матами, чиїмось дезодорантом і тим самим специфічним духом школи, який не вивітрюється десятиліттями. Я підійшов до лавки, де перевзувалися пацани з мого класу. Відчував, як погляди ковзають по мені, ніби сканери на митниці. Серце зробило такий акробатичний кульбіт, що мені на мить забракло повітря.

​— Ого, це реально той самий Макс? — почувся тихий шепіт за спиною, і я ледь не заплутався у власних шнурках.

​— Ну що, Максиме, зараз перевіримо твою нову легкість у ділі! — бадьоро гукнув вчитель фізкультури, пан Підлісний, і підморгнув мені.

​Він не жартував. Присідання, віджимання, прискорення… Перші десять хвилин я тримався як бог. Навіть почав кайфувати від того, що мої коліна більше не хрумтять під власною вагою. Але карма — штука швидка. Якоїсь миті баскетбольний м’яч влучив мені прямо в ногу, і я полетів на підлогу, як шматок хліба в супі.

​Клас вибухнув сміхом. Я лежав на лакованому паркеті й думав: «Геніально, Максе. Схуднути схуд, а грації — як у новонародженого оленяти».

​Дмитро, мій новий знайомий, підійшов і простягнув руку:

— Живий? Слухай, це було найефектніше приземлення року.

— Та це я… просто відпрацьовував тактику зворотної гравітації, як у відеоіграх, — віджартувався я, піднімаючись. Діма усміхнувся і міцно потиснув мені долоню.

​Але справжній «момент істини» настав після уроку. Я заскочив у роздягальню, де висіло велике старе дзеркало. Футболка, яка ще минулої осені тріщала по швах, тепер висіла на мені мішком. Я підійшов ближче і, поки ніхто не бачив, задер край тканини, щоб витерти піт з обличчя.

​І застиг.

​Під тканиною було не те пухке «желе», до якого я звик за сімнадцять років. Там були м’язи. Справжній, твердий прес. Не такий ідеальний, як у рекламі спідньої білизни, але він був мій! Справжній!

​«Чорт… невже це реально я?» — промайнуло в голові. Я торкнувся живота, і по шкірі побігли мурахи. Це було дивне відчуття — вперше в житті не хотіти відвернутися від власного відображення.

​— Ого, Макс, та ти під футболкою ховав секретну зброю? — Дмитро, що проходив повз, помітив мій момент самомилування і по-доброму підморгнув. — Тепер зрозуміло, чому дівчата з першого ряду так на тебе витріщалися.

​Я миттю смикнув футболку вниз, відчуваючи, як вуха стають багряними. Але всередині розливалося якесь неймовірне тепле почуття. Тріумф, змішаний із панікою.

​Я зрозумів: схуднення дало мені нове тіло, але разом із ним прийшли й нові проблеми. Бо тепер моє тіло заявляло про себе голосніше, ніж я сам був до цього готовий. Попереду був великий перерва, і я вже передчував, що футболкою справа не обмежиться.

Аня дивилася на мене так, ніби розгадувала якусь складну загадку. Я відчув, як знову починаю червоніти — стара звичка, яку не спалиш жодним кардіо. Раніше я б просто втягнув голову в плечі й спробував стати невидимим. Але зараз... зараз я просто стояв.

​— Ти наче з обкладинки журналу втік, — вона злегка примружилася, і в кутиках її очей з’явилися крихітні зморшки від усмішки. — Максим, так? Ти вчився в паралельному?

​Я завагався. Сказати правду? Чи прикинутися загадковим новеньким? Але брехати Ані чомусь зовсім не хотілося.

​— Взагалі-то, — я відкашлявся, намагаючись повернути голосу впевненість, — я сидів за тобою на загальних зборах минулого року. І ти випадково впустила на мій кросівок свій лате.

​Аня на мить застигла, а потім її очі округлилися.

— О боже! Той хлопець у безрозмірному худі? То був ти?

​Я криво посміхнувся.

— Так. Тільки тоді худі було моїм єдиним захистом від світу. А тепер... тепер я вчуся жити без обладунків.

​Це був дивний момент. Я зрозумів, що самопізнання — це не тільки про те, щоб знати, скільки калорій у яблуці. Це про те, щоб дозволити комусь побачити тебе справжнього. Не того пухкого хлопця, що ховався за жартами, і не цього «красунчика з пресом», якого вони бачать зараз. А просто Максима.

​— Знаєш, — Аня зробила крок ближче, і я відчув легкий аромат її парфумів — щось наче цитрус і весна, — той хлопець у худі був дуже добрим. Він тоді навіть не розсердився за каву. Сподіваюся, він нікуди не зник.