ПРОЛОГ

Я завжди був тим самим «пухким хлопцем». Знаєте, таким, якого в футбольну команду беруть останнім — просто щоб хтось стояв на воротах, бо він закриває собою більшу частину площі. Кожне дзеркало в цьому місті здавалося моїм особистим ворогом, а сміх за спиною в шкільному коридорі бив по вухах сильніше, ніж важкий рок. Я звик бути тінню. Зручною, м’якою тінню, яку ніхто не сприймає всерйоз.

​А потім стався той самий ранок. Не було ніяких фанфар чи знаків з неба. Я просто прокинувся, глянув на розкидані фантики від батончиків на тумбочці й відчув таку пекучу огиду, що вона випалила все всередині. Не з понеділка, не «після свят». Прямо зараз.

​Я похудів.

​Це звучить просто, як статус у соцмережі. Але насправді — це було пекло, змішане з липким потом і задишкою.

​І ось я стою перед дзеркалом сьогодні. У спортивних шортах, які раніше на мені тріщали, а тепер висять. Дивлюся на свої плечі, на лінію щелепи, яка нарешті з’явилася з-під шару… всього того, що я носив на собі роками. Це я? Реально я?

​Я взув нові кросівки — ті самі, про які раніше тільки мріяв, бо на моїх набряклих ногах вони виглядали б безглуздо. Вийшов на вулицю, і світ раптом став іншим. Люди… вони почали мене помічати. Не як «ту хмаринку в кінці класу», а як людину. Дівчата, які раніше дивилися крізь мене, тепер затримували погляд.

​А потім я побачив її. Ту саму, чий сміх я впізнав би з тисячі. Вона йшла з подругою і на мить пригальмувала, глянувши прямо мені в очі.

— Слухай, а це не той…? — почувся шепіт її подруги, і вона ледь стримала усмішку.

​У цей момент у мене в грудях щось так сильно гупнуло, що я ледь не забув, як дихати. Виявилося, скинути кілограми — це лише половина справи. Найважче — це навчитися жити в новому тілі, коли всередині ти все ще той самий наляканий хлопець, який хоче сховатися за широкою толстовкою.

​Бо світ змінився. Правила гри змінилися. І тепер мені треба зрозуміти: я похудів, щоб стати кимось іншим, чи щоб нарешті знайти справжнього себе?

​Я ледве протиснувся крізь двері класу, ледь не перечепившись через чийсь рюкзак, що валявся посеред проходу. Серце гупало десь у горлі, а долоні стали вологими — було таке відчуття, ніби кожен мій крок зараз знімають на камеру в прямому ефірі.

​Наша вчителька, пані Коваль, підняла очі від журналу і вставила на мене такий погляд, ніби я був якимось рідкісним експонатом у її колекції:

— О! У нас новенький? — вона розпливлася в черговій «педагогічній» посмішці. — Сідай, не соромся. Знайомтеся, діти, це… зачекай, а як твоє прізвище?

​Я мовчки кивнув, намагаючись тримати обличчя і не заржати від абсурдності моменту. А всередині все кричало: «Серйозно?! Ви реально мене не впізнаєте? Я ж тут три роки очі вам муляв, просто раніше я більше часу проводив біля холодильника, ніж на стадіоні».

​Дівчата з першого ряду миттєво пожвавилися. Вони перезирнулися, заусміхалися і почали про щось активно шепотітися, не зводячи з мене очей. Я відчув, як обличчя починає горіти. Виявилося, що кілограми пішли, а от звичка червоніти від будь-якої уваги залишилася на місці. Сором нікуди не подівся, він просто став «компактнішим».

​— Та ні… я не новенький… — видавив я нарешті, намагаючись, щоб голос не здригнувся. — Просто… ну, коротше, давайте просто почнемо урок, будь ласка.

​Клас на мить затих, а потім вибухнув сміхом. Але це був не той злий сміх, до якого я звик. Вони сміялися якось… по-доброму, чи що? І це було найдивніше відчуття у світі.

​Саме тоді до мене дійшло: похудіти — це була лише розминка. Справжній треш почнеться зараз, коли мені доведеться заново вписуватися в цей світ, який раптом почав дивитися на мене зовсім іншими очима. Я змінився зовні, але всередині все ще був тим самим хлопцем у завеликій толстовці. І, чесно кажучи, я поняття не мав, що з цим робити далі.

Гаразд, давайте знайомитися офіційно. Мене звати Максим, мені сімнадцять, і все своє свідоме життя я був «тим самим пухким хлопцем». Ну, знаєте, котрий завжди сидить десь у кутку, щоб, не дай боже, не стати центром уваги й не почути черговий жарт про «широку кістку». Принаймні, так було до цього літа.

​Взагалі-то я люблю відеоігри значно більше, ніж бігову доріжку (хоча тепер доводиться шукати з ними компроміс), обожнюю каву з подвійними вершками й іноді можу довше протеревенити з сусідським псом, ніж із реальною людиною. Так, раніше моє життя — це був такий собі бермудський трикутник: холодильник — диван — нескінченні розмови з самим собою.

​Але той Макс залишився десь у вчорашньому дні. Сьогодні все інакше.

​Я схуд. І це, повірте, не просто мінус кілька сантиметрів на талії. Це як перепрошити мозок. Тепер кожен крок шкільним коридором здається мені маленькою перемогою. А кожен погляд дівчат — викликом, до якого я, чесно кажучи, ще взагалі не готовий.

​І ось я стою перед класом, намагаючись не показувати, що всередині мене трясе так, ніби я підключений до високої напруги. Я хочу, щоб ви розуміли: я не якийсь там супергерой з реклами фітнес-клубу. Я просто хлопець, який одного разу вирішив, що з нього досить.

​І знаєте що? Я вже відчуваю: світ готує мені такі зміни, до яких не підготує жодна дієта чи тренування.

Тож, якщо ти це читаєш… тримайся міцніше. Буде цікаво.