Глава 1

Було то в класі дев'ятому. Не раніше, бо сміливості не вистачило б. І не пізніше, бо пізніше, вже запрацювали мізки. 

А почалося все зі зламаної парти. Ну як зламаної, насправді у неї просто знімалася кришка. Хлопці помітили це під час своїх звичних дурощів: бігання по класу, дражнилки, квач. Зразу ж регіт, що був трохи притих, здійнявся з новою силою, а зразу за ним посипалися вигуки:

- Крууууууто

- Можуть бути санчата!

- Але снігу ж уже немає!

- Значить буде ліжечко!

- Воно на ноші схоже

- Скоріше на труну. 

 Раптом підвелася староста. Їй набрид цей гамір тож вона вирішила нагадати:

- Хлопці будите серйознішими. І взагалі, наближаються Шевченківські дні. Хтось вже починав вчити вірші?

Клас невдоволено загудів:

- Та нуууууу

- Та кому треба ті вірші?

- Може краще якусь сценку зробимо? - тихо промовила відмінниця - це креативніше та  цікавіше. Вірші ж усі вивчать. Гул знову відновився. Звучало наче дев'ятикласники раптом перетворилися на бджіл

- Сценка… Дошка… Шевченко…

Раптом один з хлопців підскочив

- Друзі, є ідея!

- Та це ж геніально! - вигукнули діти почувши ідею однокласника

- Ну хлопці… - староста спробувала догукатися до їх здорового глузду, але все було марно: клас підхопив ідею та не збирався з нею прощатися, а 

здоровий глузд спав безпросвітним сном.

                                    ***

Тиждень промайнув непомітно і настало 10 березня - день смерті Тараса Шевченка і дата втілення "геніальної ідеї" в життя. І ось підготовка почалася. Спочатку обрали чотирьох хлопців більш-менш однакового зросту - вони мали нести дошку від парти на яку поклали найдрібнішого хлопця в класі, обклавши його штучними квітами. Одна з дівчат зняла зі стіни портрет Шевченка, обгорнула його вишитим рушником та прилаштувалася попереду. Поруч ішов один з хлопців, вимахуючи вазоном як священник кадилом. Зразу за цими двома несли "Шевченка", а за ним ішла решта класу, старанно імітуючи сум та згинаючись 

навпіл від сміху водночас. Вийшовши з класу весела компанія помарширувала коридором. Інші учні озиралися та сміялися, але раптом виникла непередбачувана проблемка: назустріч процесії вийшов директор школи. Його брови полізли на лоба: ще б пак, не кожного дня у твоїй школі похорон відомого поета влаштовують. 

Діти розгубилися. Директор ж усе таки це вам не хухри-мухри, і покарання не хотів ніхто. Староста отямилася першою і порушивши тишу закричала: 

- Тікаємо! 

Зразу ж затупотіли ноги і за пару секунд дітей уже не було. Тільки на підлозі лежала покинута дошка, а на ній, потираючи голову сидів той самий дрібний "Шевченко".

 Тим часом у класі всі віддихувались сміючись поки двоє хлопців 

намагалися вчепити портрет на місце.

- Оце круто було

- Ага, скажіть 

- А ви бачили обличчя директора?

- Як ми в нього з-під носа! Ахахаха!

Раптом подала голос відмінниця:

- Хлопці, а де дошка і Малий?

Усі розгублено затихли: і справді, Малого в класі не було. 

- Невже він залишився там, з директором?

- Тікаючи, ми кинули дошку - тихо промовив один з носіїв. Мабуть він не встиг втекти.

- Треба йому допомогти! - вигукнув один з хлопців. 

- Але директор мабуть повів його до себе в кабінет - сказав інший. 

- То треба відволікти його увагу! - усі з подивом витріщились на старосту - Що дивитесь? Краще діймо! - вона підійшла 

до шафки - Десь тут були хлопавки…

Інші кинулись було допомагати, але раптом двері відчинилися. Усі озирнулися і побачили там Малого, а зразу за ним директора. Враз жвавий клас перетворився на сад статуй. Діти позавмирали у найрізноманітніших позах. Раптово з кінця класу пролунав звук падіння і загальна увага  перемістилася туди.

- Не втримав рівноваги на одній нозі - пояснив хлопець встаючи з підлоги. Кімнатою прокотилася хвиля сміху, напруга спала. Тільки Малий і далі стояв у дверях

- Ну, чого ти? Іди вже - директор легенько підштовхнув його ззаду.

- А ви - сказав уже голосніше - чому ж ви друзів кидаєте? Та біс з вами, але щоб я більше не чув про такі історії, домовились? 

- Обіцяємо! - вигукнули учні і директор, задоволений, вийшов з класу.

- Наступного разу зробимо щось тихіше, щоб не спалили - сказала староста 

- Наступного разу?

- Звісно, головне щоб директор не почув, ми ж обіцяли.

- А в мене вже є ідея!

- Що правда? Розкажи!

Весняне сонце світило у вікна, а в класі назрівала нова змова. Директор, що стояв під дверима лише посміхнувся. Щось йому підказувало що нудно в школі точно не буде. 

Кінець