Епілог. У суботу

У квітні сад зацвів на тиждень раніше, ніж чекав Віктор. Він повідомив про це в сімейному чаті о шостій сорок ранку й прикріпив сім фотографій. Денис відповів: Люди в суботу сплять. Віктор: Люди працюють. Денис: ось тому я і звільнився Галина поставила смайлик. Олена приїхала після одинадцятої. На подвір’ї стояла нова машина Віктора.
— Ти купив?
— Службова.
— Звичайно.
— Реально службова.
— Я нічого не сказала.
— Обличчя.
Олена засміялася. За пів року це слово не зникло з родини. Тільки перестало означати допит. Галина приїхала з Києва вчора. Вона більше не працювала у фінансах «Вербицького саду». Справи з її старими операціями ще не закінчилися, гроші й документи рахували, адвокати писали те, що пишуть адвокати, але мати дивним чином стала спокійнішою. Віктор керував підприємством. І вже двічі посварився із зовнішньою фінансовою директоркою. Вона обидва рази залишилася працювати. Олена вважала це хорошим знаком. Денис справді пішов у логістику й тепер скаржився, що чужий начальник гірший за родичів. Ніхто йому не співчував. Софія приїхала пізніше. З фотоапаратом. Вона бачилася з матір’ю. Олена не питала як часто. Коли Софія хотіла — розповідала сама. Справа Оксани ще не стала тим минулим, яке можна переказувати за столом. Були адвокати, експертизи, засідання, формулювання, яких Олена навмисно не запам’ятовувала. Будинок юридично теж ще чекав свого вирішення. Але ніхто не ділив кімнати. План маленького готелю лежав у шухляді Софії. Вона його не викинула. І не відкривала. Поки.
***
Тетяна Петрівна все-таки переїхала у флігель. Не тому, що мусила. Тому що вирішила, що в головному будинку забагато кімнат для однієї людини. Віктор оплатив нову сантехніку. Галина — кухню. Денис привіз телевізор. Софія повісила на стіну збільшену стару фотографію Лариси. Олена подарувала кавоварку. Тетяна всім сказала, що вони витрачають гроші на дурниці. Кавоваркою користувалася щодня. Біля входу у флігель вона прибила маленьку табличку. Не «флігель». Не «дім Тетяни». На табличці було: «НЕ ЗАХОДИТИ БЕЗ СТУКУ». Віктор обурився.
— Я це ремонтував.
— І що?
— Маю право.
— Не маєш.
— Чудово.
Олена подумала, що Остапові це б не сподобалося. І саме тому табличка була на правильному місці.
***
Після обіду Софія покликала її в сад.
— Дивись.
Між деревами стояла стара дерев’яна табличка, відреставрована, з написом: «ЛАРИСИН САД». Олена зупинилася.
— Де ви її взяли?
— Марія Іванівна принесла.
— Оригінал?
— Ага. У неї в сараї лежав.
— Чому?
— Каже, бабуся віддала, коли міняли будівлю.
Олена провела пальцями по старих літерах.
— Віктор бачив?
— Він поставив.
— Сам?
— Майже. Двоє людей допомагали, але він розказує, що сам.
— Сімейне.
Софія усміхнулася. Вони пішли далі. Білі квіти були всюди. Під ногами — мокра трава. Десь працював трактор. З підприємства долинав гул холодильного обладнання. Все продовжувало працювати. Не тому, що Остап так вирішив. Просто тому, що люди вранці прийшли на роботу.
***
Коли вони повернулися, у будинку задзвонив старий стаціонарний телефон. Усі завмерли. На одну секунду. Віктор першим сказав:
— Якщо це батько, я не беру.
Галина засміялася. Денис із кухні крикнув:
— Скажи, що похорон уже був.
— Денисе! — обурилася Тетяна.
— Що? Уже можна.
— Ніколи не можна.
Телефон дзвонив. Софія дивилася на Олену.
— Візьмеш?
Олена підійшла. Підняла слухавку.
— Алло.
Чоловічий голос запитав:
— Це «Вербицький сад»?
Олена подивилася у відчинене вікно. За ним цвіли яблуні.