Глава 22. Оголошення

Світлана Олегівна призначила оголошення секретного заповіту на наступний четвер. Олена була рада, що не в будинку. Старій садибі вже вистачило сімейних подій. Оксана не прийшла. Її повідомили належним чином, але адвокат передав, що вона відмовляється бути присутньою. Софія сіла між Галиною й Оленою. Віктор — навпроти. Денис запізнився на чотири хвилини й отримав від нотаріуса такий погляд, що навіть не став виправдовуватися. Тетяна Петрівна прийшла в темно-зеленому костюмі, який Олена пам’ятала ще з Ларисиного ювілею.
— Я взагалі навіщо тут?
— Вам повідомили як заінтересовану особу, — відповіла Світлана Олегівна.
— Яка я заінтересована?
— Зараз дізнаємося.
Тетяна насупилася.
— Не люблю такого.
Віктор прошепотів:
— Нарешті хоч хтось.
У кімнаті були ще двоє свідків — незнайомі родині чоловік і жінка. Обоє сиділи з тим виразом, з яким люди зазвичай намагаються не стати частиною чужої сімейної історії. На столі лежав світлий конверт із печатками й підписами. Софія взяла Олену за руку. Світлана Олегівна відкрила конверт.
***
Заповіт був складений три роки тому. Остап розпоряджався належною йому часткою в ТОВ «Вербицький сад», особистим майном, грошима та садибою. Частку в підприємстві він заповідав Галині й Віктору порівну. Віктор повернувся до сестри.
— Порівну.
— Я чую.
— Я просто…
— Вітю.
Він замовк. Грошові кошти на рахунках мали перейти трьом онукам у рівних частках. Особисті речі й автомобіль — дітям, якщо вони самі не домовляться інакше.
— Машину забирайте, — тихо сказав Віктор.
Галина штовхнула його ліктем. Потім Світлана Олегівна перейшла до окремого розпорядження щодо флігеля. Остап установлював на користь Тетяни Петрівни довічне право користування ним. Тетяна кілька секунд дивилася на нотаріуса.
— Тобто жити?
— Так.
— Навіть якщо їм не подобається?
Вона показала на Галину й Віктора.
— Таню, — сказав Віктор.
— Я не в тебе питаю.
Світлана Олегівна підтвердила. Тетяна притиснула сумку до колін.
— От старий чорт.
Софія вперше за ранок усміхнулася. Залишався головний будинок. Світлана Олегівна дочитала формулювання до кінця й назвала ім’я спадкоємиці. Оксана. Софія міцніше стиснула Оленину руку.
— Мамі?
— Так.
— Будинок?
— Так.
У кімнаті ніхто не заговорив. Три роки тому Остап уже заповів Оксані те, що вона вважала весь цей час лише усною обіцянкою. Софія дивилася на аркуш.
— Вона через нього…
Галина взяла її за руку з іншого боку. Софія не закінчила.
***
Після оформлення протоколу свідки вийшли. Тоді Софія запитала про понеділок.
— Дід збирався скасувати цей заповіт?
Світлана Олегівна відповіла без паузи:
— Ні. З таким наміром він до мене не звертався.
— А змінити будинок?
— Питання, яке він хотів оформити в понеділок, стосувалося окремого права користування флігелем.
Тетяна підняла голову.
— Мого?
— Так.
— Але ж воно вже в заповіті.
— Він хотів, щоб ваше становище не залежало від строків оформлення спадщини.
Софія дивилася на нотаріуса.
— Тобто мамин будинок він не забирав.
— Я можу говорити лише про ті документи й наміри, які мені відомі. Намірів позбавити вашу матір будинку він мені не повідомляв.
Цього вистачило. Олена згадала повідомлення, яке Оксана прочитала о третій ночі: право Тетяни на флігель не змінює розпорядження щодо будинку. Тоді вона побачила в ньому загрозу. Тепер його зміст звучав майже болісно просто. Віктор запитав:
— І що тепер із будинком?
Світлана Олегівна стала офіційнішою.
— Сьогодні ми оголосили заповіт. Питання спадкових прав, з урахуванням обставин смерті Остапа Гнатовича й подальших юридичних рішень, вирішуватиметься окремо.
— Тобто ви не скажете.
— Не скажу те, чого зараз не можна визначити.
Віктор глянув на Олену.
— Вони всі одна школа.
Олена мало не засміялася.
***
Додому вони поверталися мовчки. Біля воріт Софія сказала:
— Я хочу сама сказати мамі.
Галина заглушила машину.
— Скажеш.
— Сьогодні.
— Домовимося через адвоката.
Олена не знала, чи новина про будинок стане для Оксани милосердям чи покаранням. Мабуть, обома речами одразу.
***
Того вечора Софія повернулася пізно. Зняла куртку, поставила сумку на підлогу й сказала:
— Я їй сказала.
Олена не перепитувала кому.
— І?
— Спочатку не повірила. Потім прочитала копію протоколу й сказала: «Значить, він знову виграв».
Олена стиснула губи.
— Я теж розсердилася, — сказала Софія. — Сказала, що дід мертвий і більше ні з ким не грає.
— Що вона відповіла?
Софія довго розстібала блискавку на сумці.
— «От саме».