Глава 21. Третя сходинка

У четвер Андрій Сергійович попросив усіх, хто був у будинку того суботнього ранку, зібратися в задньому коридорі. Він почав не з ночі.
— Спочатку відновимо момент, коли тіло знайшла Тетяна Петрівна.
Катерина поставила на третю сходинку чужу темну домашню туфлю, приблизно такого самого розміру, як Остапова.
— Щоб не працювати з фотографією тіла без потреби, — пояснила вона.
Тетяна стала біля порога, де була тоді. Олена — трохи позаду. Віктор показав своє місце. Денис і Софія теж.
— Пані Оксано?
Оксана стала біля стіни. Саме там Олена пам’ятала її о 05:36: джинси, бежевий светр, волосся вже зібране. Тоді ця готовність до ранку здавалася просто дивною. Андрій Сергійович відчинив двері підвалу на той самий кут, який пам’ятала Тетяна. Спрацювало верхнє світло.
— Звідси бачите туфлю?
Оксана не рухалася.
— Ні.
Олена теж не бачила. Двері й верхня частина поручня перекривали третю сходинку. Віктор змістився на крок.
— А звідси видно.
— Але ви стояли не там, — сказав Андрій Сергійович.
Він повернувся до Оксани.
— У першій розмові, ще до завершення огляду, ви сказали: «Мабуть, перечепився, навіть капець залишився на третій сходинці».
— Я вже зізналася, що бачила його раніше.
— Так. Це більше не таємниця.
Оксана глянула на нього.
— Тоді навіщо ми тут?
— Бо ви досі стверджуєте, що вперше побачили батька вже після падіння. Сьогодні перевіряємо тільки цю частину.
Софія стояла на іншому боці коридору. Не дивилася на матір.
***
Вони вийшли надвір і ще раз пройшли маршрут Оксани. Бічні двері — гостьовий будинок — флігель — головний вхід. Цього разу Олена не рахувала кроки. Вона вже ходила тут сама й знала: відстані короткі. Ніякої великої темної території між 02:47 і третьою ночі не існувало. Була садиба, яку всі вони знали роками. Біля гостьового Андрій Сергійович сказав:
— Тут ви забрали коробку.
— Так.
— У флігелі залишили.
— Так.
— Далі — до головного входу.
Оксана кивнула. Вони обійшли будинок і знову зайшли всередину. Біля підвальних дверей Тетяна раптом сказала:
— Я ще одне не договорила.
Віктор зітхнув.
— Таню…
— Не тобі.
Вона показала на стару защіпку.
— У п’ятницю я ходила вниз по огірки. Двері треба сильно потягнути на себе, інакше язичок не ловить. Я думала, що зачинила. Тепер не впевнена.
— Чому раніше мовчали? — запитав Андрій Сергійович.
— Бо подумала: якщо вони лишилися відчинені через мене, то через мене він і впав.
— Відчинені двері самі нікого не штовхають.
— Я тепер знаю.
Оксана дивилася на защіпку. Це прибирало ще одну зайву загадку. Ніхто не мусив готувати сходи як пастку. Старі двері могли залишитися неповністю зачиненими після звичайної банки огірків.
— Тепер останнє, — сказав Андрій Сергійович. — Ви повернулися через головний вхід. Куди пішли?
— Нагору.
— Ні.
Оксана повільно підняла очі.
— Я вже сказала все про телефон.
— Про те, що було після падіння, — так.
Він не відкривав блокнот.
— Але між вашим поверненням і падінням є кілька хвилин. Саме їх ви досі прибрали з історії.
— Я не бачила його живим вдруге.
— Пані Оксано.
— Не бачила.
Софія нарешті повернулася до матері.
— Мам.
Оксана не відповіла.
— Будь ласка, не роби так ще раз.
— Що?
— Не чекай, поки вони дістануть наступну дрібницю. Просто скажи.
Оксана дивилася на дочку. Софія витерла щоку.
— Я вже знаю, що ти знайшла його. Знаю про телефон. Знаю, що він дихав, а ти не викликала швидку. Я не хочу завтра дізнатися ще щось, що ти сьогодні могла сказати сама.
Оксана сіла на стару лавку біля стіни. Андрій Сергійович мовчав. Через довгу хвилину вона сказала:
— Я повернулася.
***
— Через головний вхід?
— Так.
— І?
— Хотіла піти нагору. Побачила тут світло.
Оксана дивилася на підлогу.
— Він стояв біля тумби й збирав папери.
— Остап Гнатович?
Вона кивнула.
— Що сказав?
— «Надивилася?»
Олена майже почула дідовий голос. Не крик. Той спокійний тон, яким він умів зробити чужу злість дитячою.
— Я сказала, що нормальна людина не інсценує смерть і не влаштовує дітям перевірки. Що він роками обіцяє одне, потім говорить інше.
— Про будинок?
— Так.
— Він сказав, що забере його?
Оксана похитала головою.
— Ні. Сказав: «Буде твоє те, що я залишу, а не те, що ти собі наміряла».
Олена згадала креслення, оцінку, ті вісімдесят шість сантиметрів у дверному отворі.
— Ви спитали про нотаріуса?
— Так. Чи він їде міняти заповіт.
— І що відповів?
— «Тобі до понеділка не потерпіти?»
Віктор тихо вилаявся й одразу замовк.
— Далі? — запитав Андрій Сергійович.
— Він пішов від мене. До цих дверей. Може, хотів їх закрити. Я пішла за ним.
Оксана підвелася й стала біля верхньої сходинки.
— Він повернувся. Я знову сказала, що він не має права двадцять років обіцяти людині дім, а потім одним реченням усе забирати.
— Він?
Оксана ковтнула.
— Сказав: «Навіть якби я тобі все залишив, ти б усе одно знайшла, за що мене ненавидіти».
Ніхто не перебив.
— Я схопила його за ліву руку.
Синець на руці Остапа нарешті мав просте місце в послідовності.
— Він висмикнувся. Сказав відчепитися. Почав повертатися.
Оксана стояла обличчям до відчинених сходів. Андрій Сергійович запитав:
— Ви їх бачили?
Вона відповіла не одразу.
— Так.
— Що зробили?
Оксана заплющила очі.
— Штовхнула його.
Софія затулила рот рукою. Віктор відійшов до вікна.
— Куди?
— У груди або плече. Обома руками.
— Ви хотіли, щоб він упав зі сходів?
— Ні. Я хотіла, щоб він замовк. Щоб відійшов від мене.
— Але сходи були за ним.
— Так.
Оксана подивилася вниз.
— Він ступив назад, схопився за поручень. Я рвонулася до нього. Светр зачепився за дерево. Потім він уже падав.
Олена згадала витягнуту петлю на правому рукаві й волокна на пошкодженій ділянці поручня. Вони не розповідали, хто штовхнув Остапа. Тепер Оксана сама розповіла, коли залишила їх там.
— Після падіння він рухався? — запитав Андрій Сергійович.
Оксана заплакала.
— Так.
Софія відступила на крок.
— І ти все одно пішла до телефона.
Не питання. Оксана не намагалася виправдатися.
— Так.
Цього було досить. Решту вони вже знали: кілька секунд біля батька, дихання, телефон біля стіни, кухня, видалений дзвінок і повідомлення нотаріуса, вимкнення, флігель. Три хвилини, які вона витратила не на допомогу. Андрій Сергійович більше не змушував її повторювати.
***
Галина підійшла до Софії й обійняла її. Оксана зробила крок у їхній бік, але дочка похитала головою.
— Не зараз.
Оксана зупинилася.
— Соню…
— Не зараз.
Андрій Сергійович попросив решту вийти. У кухні Віктор довго стояв біля вікна.
— Вона його не планувала вбивати, — сказала Олена.
Він різко повернувся.
— Це зараз має щось змінити?
— Для того, що з нею буде далі, може. Для нього — ні.
Галина сіла.
— Не нам це називати юридичними словами.
— Усі останні два тижні тільки цим і займаються, — сказав Віктор.
— Саме тому досить.
Він нічого не відповів. Розмова за дверима тривала майже годину. Коли Оксана вийшла, на ній не було пальта. Тетяна принесла його з передпокою, а потім повернулася на кухню й винесла невеликий пакет.
— Тут бутерброди.
Оксана заплакала знову.
— Теть Таню…
— Що? Ти не їла.
— Мені, мабуть, не можна брати.
Андрій Сергійович сказав:
— Можна.
Тетяна сунула пакет їй у руки.
— От.
Оксана подивилася нагору. Софія стояла на сходах, але не спускалася.
— Подзвониш їй? — попросила Оксана Галину.
— Так.
Віктор не підійшов до сестри.
— Я не знаю, що сказати.
— Нічого.
— Оце я вмію найгірше.
На секунду в Оксани сіпнувся рот. Потім вона вийшла.
***
Увечері Софія сіла поруч з Оленою в задньому коридорі. Підвальні двері були зачинені.
— Вона його вбила? — запитала Софія.
Олена не шукала формулювання, яке зробить відповідь легшою.
— Так.
Софія кивнула.
— Через будинок?
— Вона була впевнена, що через нього.
— А насправді?
Олена згадала документ на флігель, нотаріуса, слова Тетяни про «все одно їй тут жити» і секретний заповіт, зміст якого ще ніхто не знав.
— Скоро дізнаємося.
Софія сперлася плечем об стіну.
— Якби дід хоч раз нормально сказав, що вирішив…
— Це нічого не виправдовує.
— Знаю.
Олена теж знала. Остап роками залишав половину речення, а решту сім’я дописувала за нього. Але цієї ночі останній рух зробила не недомовленість і не будинок. Його зробила Оксана.