Глава 20. Повернення

У середу Денис зайшов до Олени о сьомій сорок без стуку.
— Вставай.
Вона розплющила одне око.
— Пішов геть.
— Лен, серйозно.
Голос був не його звичайний. Олена сіла. Денис уже був одягнений, куртка в руці, волосся мокре після душу.
— Що сталося?
— Я вчора знову був у поліції. Розповів те, чого не сказав раніше.
— У тебе ще лишилося?
— На жаль.
Він сів на стілець. Гроші з дідового кабінету Денис украв не просто «на борг». Разом із приятелем він намагався зайти в дрібний бізнес із перепродажем техніки, позичив гроші, товар завис, партнер зник із частиною суми. Кредитор на ім’я Артем вимагав хоча б частину назад.
— Тому ти вкрав у діда.
— Так.
— І спортивна сумка?
— Їздив до друга, збирав документи й те, що лишилося з товару. Хотів продати й повернути гроші до понеділка.
Олена видихнула.
— Знову понеділок.
— Я вже знаю, що в нашій сім’ї це проклятий день.
— А поліції ти що не сказав?
Денис дістав телефон і показав переписку. 02:56 — повідомлення від Артема: «Я через десять хвилин біля старої хвіртки». 03:07 — «Все, поїхав».
— Ти виходив удруге.
— Так. Не через бічні двері цього разу, а через задній двір до хвіртки. Він приїхав не по гроші — сказав, що дає до понеділка. Я повертався після третьої.
Денис замовк.
— І?
— Бачив тітку Оксану.
Олена перестала рухатися.
— Де?
— Біля бічних дверей. Вона виходила з будинку.
— Коли?
— Приблизно 03:09–03:10. Артем уже поїхав.
— Точно вона?
— Так. Світлий светр, темні штани. І хода її. Вона після тієї аварії трохи праву стопу назовні ставить.
Олена ніколи не помічала. Тепер згадала — справді.
— В руках щось було?
— Не знаю. Одну руку тримала біля себе. Тоді подумав, що свій телефон. Тепер не хочу придумувати заднім числом.
— Правильно.
Денис подивився з подивом.
— Ти мене похвалила?
— Не звикай.
— Я поліції сказав саме так. Вони перевіряють Артема й переписку.
— Чому мовчав стільки днів?
Він опустив очі.
— Бо тоді треба було розповідати і про другий вихід, і про борг, і про гроші. Я думав про себе.
Олена не читала нотацій. Після останнього тижня їх у родині й так було досить. Андрій Сергійович попросив Дениса показати місце, де він стояв, коли побачив Оксану. Вони вийшли у двір удень, а потім повторили приблизно той самий кут огляду з вимкненим світлом у коридорі.
— Було темніше, — сказав Денис. — І машина Артема вже від’їжджала.
— Обличчя бачили?
— Збоку. Не буду казати, що добре.
— Чому впевнені, що це вона?
— Хода. І светр світлий.
— Щось у руках?
Денис помовчав.
— Тоді я подумав, що телефон. Зараз знаю про дідовий і не хочу підганяти спогад.
Андрій Сергійович кивнув.
— Це правильно.
Олена стояла за кілька метрів і бачила, як легко було б тут «згадати» саме те, що вже знаєш. Денис принаймні не намагався. Пізніше Андрій Сергійович показав їй повідомлення Артема й час дзвінка. Не як доказ убивства — як зовнішню опору для Денисового часу.
— Він брехав про борг, — сказав слідчий. — Але час цього виходу зараз підтверджується краще, ніж його перша версія.
— У нашій сім’ї правда завжди приходить із чеком.
— Можливо, у всіх сім’ях.
— Не руйнуйте нашу унікальність.
***
Свідчення Дениса не руйнувало останню Оксанину версію. Навпаки, дивно добре вкладалося в неї: 03:05 — хтось розблоковує Остапів телефон, 03:08 — вимикає, близько 03:10 Денис бачить Оксану біля бічних дверей у напрямку флігеля. Переписка й розмова з Артемом дали зовнішню опору часу; решту Денис чесно не домальовував.
Отже, Оксана вже сказала правду про ці три хвилини. Або ту частину правди, яку цифрові дані могли перевірити. Олена спустилася в задній коридор. Двері до підвалу були зачинені. Вона відчинила їх, стала там, де стояла Оксана вранці після крику Тетяни, й подивилася вниз. Третьої сходинки майже не було видно через кут дверей і верхній поворот поручня. Олена пересунулася на пів кроку. Тепер видно. Ще пів кроку — і вже можна було бачити місце, де лежало тіло. Вона згадала першу суботню фразу Оксани, записану поліцейським: «Мабуть, перечепився, навіть капець лишився на третій сходинці». Тепер ця фраза вже не доводила нічого нового — Оксана сама зізналася, що бачила тіло до загального крику. Але в ній була одна корисна річ: тітка пам’ятала сцену дуже точно. Олена спустилася на дві сходинки й торкнулася поглядом пошкодженого місця на поручні. Не руками. Там, ближче до верхнього кріплення, залишався маленький нерівний край. Саме біля нього експерти знайшли кілька світлих волокон, схожих за характеристиками на матеріал Оксаниного светра. Це могло статися, коли вона спускалася перевіряти батька. Могло й раніше, під час ремонту. А могло — коли різко потягнулася до людини, яка втрачала рівновагу. Вперше за кілька днів Олена не вибрала найзручнішу версію. Олена вийшла у двір і пройшла весь Оксанин маршрут ще раз — не за нею, без поліції, без запитань. Від бічних дверей до гостьового, звідти навколо старого крила до флігеля, потім до головного входу. Ішла звичайним кроком, не намагаючись підганяти час під версію. Будинок виявився меншим, ніж у її голові. Між усіма «місцями злочину» — гостьовим, флігелем, заднім коридором — були хвилини, не десятки хвилин. Людина могла пройти один маршрут, повернутися, передумати, знову вийти, і ніхто нагорі не почув би. Біля гостьового стояв Рой. Він пішов за нею до флігеля, потім зупинився біля бічних дверей.
— Ти ж тоді теж тут був, — сказала Олена.
Пес сів.
— Дуже корисно.
Вона повернулася до сходів уже з іншим відчуттям. Простір нічого не доводив сам. Але принаймні більше не був абстрактною схемою в її телефоні. Вона сфотографувала не слід, а саму геометрію сходів і надіслала Андрію Сергійовичу: «Я стою там, де була Оксана вранці. Третьої сходинки звідси не видно. Знаю, що це вже не новий факт після її зізнання. Але подивіться ще раз на місце зачепу светра — воно високо, біля верхнього кріплення». Відповідь прийшла через десять хвилин: «Ми дивилися. Саме по собі нічого не встановлює. Завтра зробимо реконструкцію на місці». Олена усміхнулася. Колись вона б розсердилася на «нічого не встановлює». Тепер це звучало правильно.
***
Оксана сиділа на веранді сама. Пальто накинуте на плечі, чашка давно холодна. Олена сіла навпроти.
— Я знаю про повідомлення нотаріуса.
— Усі знають.
— Там не написано, що в тебе забирають будинок.
Оксана стиснула чашку.
— Не треба.
— Я не кажу, що знаю, кому він його залишив. Не знаю. Але флігель був окремим питанням. Андрій Миколайович каже, дід навіть просив рахувати будинок без нього.
— І що?
— Ти в ту ніч була впевнена, що понеділок — це про тебе. А він міг бути не про тебе.
Оксана дивилася у двір.
— Ми говорили про будинок.
— Він прямо сказав: «Я заберу в тебе будинок»?
— Ні.
— «Зміню заповіт»?
— Ні.
— Що сказав?
Оксана відповіла не одразу:
— «У понеділок усе перепишу».
— І ти дописала решту сама.
Тітка різко повернулася.
— Ти не була там.
— Ні.
— Ти не знаєш, як він умів сказати одну фразу так, щоб ти тиждень не спала.
— Знаю. Я його онука.
Оксана відвела очі. Олена не звинувачувала її в поштовху. Не мала чим.
— Завтра вони хочуть пройти все на місці.
— Знаю.
— Скажи їм одразу, якщо є ще щось.
Оксана засміялася тихо й виснажено.
— Ти думаєш, після всього я ще маю що приховувати?
Олена не відповіла. Саме це й було питанням. Усі дії Оксани після падіння тепер мали місце й час: тіло, телефон, видалений дзвінок, повідомлення, флігель, светр. Залишилася одна порожня ділянка — коротша за всі попередні. Між моментом, коли Остап ще стояв у задньому коридорі, і моментом, коли він опинився внизу. Завтра вони мали повернутися саме туди.