Глава 19. Видалено

У вівторок Галина збиралася до Києва. Валіза стояла відкрита на підлозі, на ліжку лежали дві стопки одягу й папка адвоката. Олена сперлася плечем об двері.
— Надовго?
— Не знаю. Треба забрати документи з квартири, зустрітися з адвокатом. На підприємство поки не поїду.
— Віктор керуватиме?
— Іван Сергійович — виробництвом. Віктор — комерційною частиною. Фінанси дамо зовнішній людині.
— Ти вже вирішила?
— Після всього цього я не хочу, щоб хоч одна людина з нашого прізвища могла сама собі пояснити, чому має право не показувати цифри іншій.
Олена сіла на стілець.
— Ти повернешся сюди?
Мати подивилася у вікно.
— Не знаю.
— Це твій дім.
Галина усміхнулася без радості.
— От бачиш. Ми всі так говоримо про речі, які нам не належать.
Вона застебнула валізу й раптом поправила Олені пасмо волосся. Старий материнський жест, від якого Олена вже відвикла.
— Не залишайся тут через мене.
— Я не через тебе.
— Ще гірше. Ти хочеш дорозслідувати.
— Я хочу зрозуміти.
— У нашій сім’ї це часто дорожче, ніж здається.
***
О дев’ятій двадцять три приїхав Андрій Сергійович із молодою жінкою на ім’я Катерина. Вона працювала з цифровими матеріалами й принесла ноутбук, але не сам телефон Остапа. Тетяна Петрівна поставила перед нею каву ще до того, як Катерина встигла відмовитися.
— Дякую, не треба.
— Молода. Треба.
Катерина подивилася на Андрія Сергійовича.
— Не сперечайтеся, — порадив він.
Після цього стало трохи легше. Ненадовго.
— Я поясню лише те, що вже достатньо підтверджено, — сказала Катерина. — Це події на пристрої. Не встановлення того, хто саме тримав його в руках.
Оксана сиділа поруч із Софією.
— О 02:42 був дзвінок на ваш другий номер. Зовнішні дані оператора його підтверджують. У локальній історії телефона цього запису немає.
— Що значить «немає»? — запитала Галина.
— Найімовірніше, його видалили на пристрої.
Оксана підняла голову.
— Тільки цей?
Катерина глянула в нотатки.
— Із дзвінків — так.
У кімнаті стало тихо.
— Є ще одне видалене повідомлення, — продовжила вона. — Від Світлани Олегівни Черненко.
Оксана зблідла.
— Нотаріуса, — сказав Віктор.
— Так.
— Коли?
— Повідомлення надійшло в п’ятницю ввечері. Текст вдалося зіставити з даними іншого пристрою.
Катерина прочитала: «Так, можна окремо: право користування флігелем не змінює розпорядження щодо будинку. У понеділок поясню». Слова одразу стали поруч із фотографією документа про флігель о 02:31. Тетяна повільно сіла.
— То він про мене з нею говорив?
Андрій Сергійович відповів:
— Це одна з версій. З нотаріусом ми вже перевіряємо, що вона має право повідомити.
Оксана дивилася на стіл.
— Я не видаляла.
Катерина продовжила так, ніби не чула заперечення.
— Близько 03:05 телефон виходить зі стану очікування. Через кілька секунд — успішне розблокування кодом. Відкривають журнал останніх викликів, потім контакт пані Оксани, запис дзвінка видаляють. Після цього відкривають листування з нотаріусом. Повідомлення, яке я щойно прочитала, відображається на екрані й теж видаляється. О 03:08 починається штатне вимкнення телефона. Заряду на той момент було достатньо.
Три хвилини. Ніякої готової відповіді, хто тримав телефон. Але дії були послідовні й навмисні.
— Я не знала коду, — сказала Оксана.
Тетяна озвалася:
— Я знала.
Усі повернулися.
— Остап сам сказав, коли в лікарні лежав. Щоб я могла подзвонити.
Софія тихо додала:
— Я теж. Він просив минулого літа знайти фото.
Оксана подивилася на дочку.
— І ти запам’ятала?
— Код простий.
— Я могла бачити, як ти вводила, — сказала Оксана майже автоматично.
Потім сама почула свої слова. Андрій Сергійович не підхопив.
— Пані Оксано, я поставлю одне питання. Не десять. Ви брали телефон батька після вашої розмови?
— Ні.
Софія заплющила очі.
— Мам.
— Що?
— Я не можу ще раз дізнатися завтра, що сьогодні ти сказала тільки ту частину, яку вже можна довести.
Оксана подивилася на неї. Довго. Потім опустила руки на коліна.
— Добре.
Віктор видихнув, але Галина одразу підняла долоню, змушуючи його мовчати.
— Я взяла телефон.
Ніхто не перебив.
— Коли? — запитав Андрій Сергійович.
— Після того як повернулася.
— Звідки?
— Із флігеля. Я залишила там коробку, обійшла будинок, зайшла через головний вхід. Хотіла піднятися нагору. Потім почула Роя.
Голос у неї змінився. Не став театральним — навпаки, зникла звична різкість.
— Він скавчав біля дверей до підвалу.
Софія стиснула пальці.
— Я підійшла. Світло горіло. Тато лежав унизу.
Олена не рухалася.
— Уже лежав? — запитав Андрій Сергійович.
— Так.
— Ви спустилися?
— Так.
— Він був живий?
Оксана затулила рот долонею. Потім опустила.
— Я не знала. Спочатку.
— А потім?
— Він дихав.
Софія тихо сказала:
— Ні.
Оксана не повернулася до неї.
— Я торкнулася шиї, не могла знайти пульс нормально. Руки трусилися. Він не відповідав. Але дихання було.
Віктор встав, відсунув стілець і відійшов до вікна. Андрій Сергійович запитав:
— Ви викликали швидку?
— Ні.
— Чому?
Оксана дивилася на стіл.
— Я подумала, що вони спитають, хто був із ним останнім. Побачать дзвінок. Будинок. Нотаріуса. Синець на руці. Я… я подумала, що спочатку приберу це.
Софія підвелася.
— Він дихав, а ти пішла до телефона?
Оксана заплакала.
— Я думала, кілька хвилин нічого не змінять.
— Мамо.
— Соню, я злякалася.
— Він дихав.
Софія вийшла з кімнати. Оксана не пішла за нею. Тетяна Петрівна стояла біля кухонних дверей, стискаючи рушник. Вона не втручалася, поки Софія говорила. Тепер підійшла до Оксани, поставила перед нею склянку води й сказала:
— Пий.
— Не хочу.
— Я не питала.
Оксана взяла склянку. Віктор відвернувся до вікна. Галина сиділа дуже прямо. Денис, якого цього разу ніхто не викликав, почув голоси з коридору й зайшов, але мати одним поглядом змусила його залишитися біля дверей. Це була їхня родина в найгіршому вигляді: половина людей хотіла кричати, друга половина — годувати, і ніхто не знав, що з цього доречніше. Андрій Сергійович дочекався, поки двері нагорі зачинилися.
— Телефон де лежав?
— Нагорі біля стіни. Мабуть, випав, коли він падав.
— Ви підняли.
— Так. Пішла на кухню. Там розблокувала.
— Код знали?
— Бачила, як Софія вводила влітку.
— Видалили дзвінок.
— Так.
— Повідомлення нотаріуса.
— Так.
— Ви його прочитали?
— Так.
— І що зрозуміли?
Оксана витерла щоки.
— Нічого нормально. Я бачила «флігель», «будинок», «розпорядження». Я була впевнена, що вони вже щось домовилися без мене.
— Потім вимкнули телефон.
— Так.
— І віднесли у флігель.
— Так.
— Чому туди?
— Бо там уже була коробка. Я не хотіла нести його нагору. Думала, потім придумаю.
— Після цього повернулися до батька?
Оксана заплющила очі.
— Ні.
Катерина закрила ноутбук. Після всіх часових міток і журналів у кімнаті лишилося одне просте: Оксана знала, що батько живий, і не покликала допомогу.
***
Після того як поліція поїхала, Софія зачинилася в кімнаті. Галина відклала поїздку до Києва до вечора й сиділа біля її дверей. Тетяна щось різала на кухні, хоча ніхто не просив вечерю. Олена вийшла на подвір’я. Андрій Миколайович наздогнав її біля веранди. Він приїхав по документи й потрапив уже на кінець розмови.
— Можна одну річ? — запитав він.
— Якщо не «поки не можу сказати».
— Навпаки. Ваш дід просив мене окремо порахувати орієнтовну вартість головного будинку — не разом із підприємством. І не враховувати флігель.
Олена повернулася.
— Чому?
— Сказав, що по флігелю «інша домовленість».
— Тетяна.
— Можливо.
— А будинок?
— Імені не називав.
Олена згадала слова нотаріуса: право користування флігелем не змінює розпорядження щодо будинку.
— Він не збирався забирати будинок в Оксани.
— Я цього не знаю.
— Але ви думаєте.
Андрій Миколайович помовчав.
— Я думаю, Остап Гнатович готував кілька різних майнових рішень, а його родина вирішила, що це одне велике покарання.
Олена подивилася на вікно Оксаниної кімнати. Тепер майже всі її брехні після падіння мали пояснення. Погане, страшне, але зрозуміле: вона побачила батька, злякалася відповідальності й почала прибирати те, що вказувало на неї. Залишалася одна частина. Як Остап опинився на сходах. Оксана сказала: коли вона повернулася, він уже лежав унизу. Увечері Галина все-таки поїхала до Києва. Перед від’їздом зайшла до Софії й просиділа там майже годину. Коли спустилася, сказала Олені тільки:
— Не лізь до неї сьогодні.
— Я й не збиралася.
— Добре.
Тетяна спакувала Галині їжу в три контейнери. Та не сперечалася.
— Оце вже зовсім погано, — сказав Віктор. — Галя бере їжу мовчки.
— Вітю, — почала мати.
— Все, мовчу.
Олена дивилася, як вони збираються в передпокої, і раптом відчула не полегшення від розкритих таємниць, а втому від їхньої кількості. За десять днів кожен устиг виявитися гіршим, ніж вона думала, але не обов’язково в тому злочині, який вона їм приписувала. Після всього іншого Оксанина остання версія лишалася простою: коли вона повернулася, Остап уже лежав унизу. Самого падіння вона не бачила. Це була остання частина ночі, яку ще ніхто не зламав.