Глава 18. 02:31

У понеділок Андрій Сергійович поклав планшет на кухонний стіл.
— Не торкайтеся екрана. Просто подивіться.
На фотографії був пожовклий аркуш, край старої печатки й шматок темної дерев’яної поверхні з круглою плямою. Оксана нахилилася.
— Із коробки.
— Який документ?
— Не знаю.
Галина сказала:
— Схоже на технічний план.
Олена майже не дивилася на папір. Пляма на столі здавалася знайомою.
— Це гостьовий будинок.
Андрій Сергійович повернув планшет до неї.
— Чому?
— Стіл. Біля краю круглий слід. Софіє, у тебе були його фото.
Софія вже діставала телефон. Через хвилину знайшла весняний кадр: той самий стіл, та сама темна окружність біля правого кута. Тетяна Петрівна подивилася й одразу сказала:
— Каструля.
— Що? — запитав Віктор.
— Остап поставив гарячу каструлю на лак. Я його два дні сварила.
— Ви пам’ятаєте це через десять років?
— Я стіл лакувала.
Віктор підняв руки.
— Знімаю питання.
Андрій Сергійович звірив обидва зображення.
— Добре. Отже, о 02:31 телефон Остапа Гнатовича був у гостьовому будинку. Найімовірніше, фото зробив він сам.
Олена подивилася на час. За одинадцять хвилин до дзвінка Оксані. На збільшеному фото читалося: «літ. Б — господарська будівля». Нижче рукою було дописано: «флігель». Тетяна сіла.
— Наш маленький.
Оксана повернулася до неї.
— Тато фотографував документи на флігель серед ночі?
— Так виглядає, — сказав Андрій Сергійович.
На звороті оригіналу, який уже знайшли в коробці, стояло ще одне: «С.О. — пн. 15:00». Олена першою сказала:
— Світлана Олегівна.
— Нотаріус, — підтвердив Віктор.
Оксана довго дивилася на екран.
— Я була впевнена, що понеділок — через будинок.
Ніхто не став її переконувати.
***
Андрій Сергійович не влаштовував ще одного допиту. Попросив Оксану один раз показати маршрут, який вона вже визнала. Вони вийшли через бічні двері. Від заднього коридору до гостьового будинку було трохи більше хвилини швидким кроком. Далі, не повертаючись усередину, можна було пройти краєм двору до флігеля. Оксана йшла попереду.
— Тут я забрала коробку, — сказала біля гостьового. — Переглянула кілька паперів. Потім понесла сюди.
Вона показала на флігель.
— А після флігеля?
— Обійшла будинок і зайшла через головний вхід.
— Батька більше не бачили?
— Ні.
Андрій Сергійович лише кивнув. Олена дивилася на доріжку. У голові все це тиждень існувало як велика темна територія між часовими позначками. Насправді будівлі стояли так близько, що весь маршрут можна було пройти за кілька хвилин. Вона пішла ним сама ще раз, поки решта поверталися. Гостьовий. Флігель. Ріг головного будинку. Вікно заднього коридору. Звідси було видно частину освітленої стіни біля підвальних дверей. Не самі сходи. Не людину внизу. Але достатньо, щоб помітити ввімкнене світло. Олена не зробила з цього висновку. Лише запам’ятала. Коли повернулася, Андрій Сергійович уже стояв біля машини.
— Я пройшла маршрут.
— Бачив.
— З флігеля видно вікно заднього коридору.
— Частково.
— Якщо там горіло світло, Оксана могла помітити.
— Могла.
— Але це нічого не доводить.
— Саме так.
Олена усміхнулася.
— Ви зараз задоволені?
— Трохи.
***
Після обіду Софія згадала випадковий кадр о 03:18.
— Там нічого немає, — попередила вона.
На фотографії справді були тільки кут стелі, край шафи й темрява.
— Чому ти взяла фотоапарат? — запитала Олена.
— Мабуть, прокинулася. Він лежав біля ліжка.
— Від чого?
Софія зморщила лоба.
— Рой скавчав унизу.
Оксана, яка сиділа біля вікна, не ворухнулася.
— Гавкав? — запитав Андрій Сергійович.
— Ні. Кілька разів скавкнув чи заскиглив. І ніби двері зачинилися.
— Які?
— Не знаю.
Олена не перепитувала. Софія сама додала:
— Я тоді перевернулася й заснула.
03:18 не стало доказом. Але тепер у ночі з’явився звук, якого раніше не було: пес унизу й двері десь у будинку.
***
Увечері Світлана Олегівна підтвердила лише те, що могла підтвердити без розкриття змісту документів. Остап справді планував на понеділок майнову дію, пов’язану з правом користування окремим приміщенням.
— Флігелем? — запитала Олена.
— Більше сказати зараз не можу.
— Це стосувалося Оксани?
— Я не буду називати осіб і зміст до належної процедури.
Олена вже відкрила рот, але зупинилася.
— Добре.
— Дякую.
Після дзвінка вона знайшла Тетяну в пральні. Та складала висохлий рушник із дзеркала.
— Дід коли-небудь говорив, що будинок буде Оксанин?
— Сто разів.
— Останнім часом?
Тетяна подумала.
— Влітку. Вона знову привозила чоловіка з кресленнями. Я сказала Остапові: навіщо дозволяєш, якщо потім кричиш? А він: «Нехай робить. Все одно їй тут жити».
— А про флігель?
— Казав, що мене звідти ніхто не вижене.
Дві обіцянки на одній садибі. Можливо, Остап справді збирався оформити одну з них у понеділок, не скасовуючи другу. Олена згадала Оксанине: «У понеділок усе перепише».
— Він прямо сказав, що забере в неї будинок?
— Не чула.
— Що змінить заповіт?
— Не чула.
Тетяна перестала складати рушник.
— Ти знову щось придумала?
— Ні. Навпаки.
***
Близько дев’ятої нотаріус подзвонила вдруге — вже Галині як одній із близьких родичок. Після розмови Галина ще кілька секунд тримала телефон біля вуха.
— Що? — запитав Віктор.
— Є заповіт.
Оксана сіла.
— Який?
— Секретний. Нам повідомлять дату оголошення після необхідних формальностей.
— Коли він його склав?
— Не сказала.
— Він хотів його міняти в понеділок?
Галина різко подивилася на сестру.
— Я не знаю.
Оксана відвернулася. Олена теж нічого не сказала. У її нотатках поруч стояли три речі: 02:31 — документ на флігель. Понеділок 15:00 — нотаріус. Секретний заповіт — зміст невідомий. Ще вчора вона автоматично з’єднала б їх у одну історію про Оксану й будинок. Тепер не стала. У цьому домі найбільше лиха вже наробили саме закінчення речень, яких Остап не договорював.