Глава 17. Телефон

У неділю Олена прокинулася від запаху смаженої цибулі й кілька секунд лежала, прислухаючись. За стіною пустили воду. Рой двічі вдарив хвостом об підлогу. Ніхто не кричав, не дзвонив у двері, не кликав поліцію. На кухні Тетяна Петрівна робила засмажку.
— Що буде?
— Голубці.
— На сніданок?
— На обід. На сніданок яйця.
Галина сиділа з ноутбуком. Навпроти лишався порожній Остапів стілець; його ніхто не пересував.
— Оксана вставала? — запитала Олена.
— Вони із Софією пішли на кладовище, — сказала Тетяна. — О сьомій.
— Обидві?
— Ага.
Олена взяла виделку.
— Я не збираюся за ними йти.
Галина підняла очі.
— Я нічого не сказала.
— Обличчя сказало.
— Нарешті користь від тижня, — буркнула Тетяна.
Оксана й Софія повернулися близько дев’ятої. На хризантемах ще висіла магазинна стрічка. Оксана зняла куртку й, помітивши Оленин погляд, сказала:
— Можеш дивитися.
— Я просто…
— Знаю.
Після вчорашньої розмови про коробку між ними лишилася та обережність, яка буває не після сварки, а після правди, сказаної наполовину. Віктор зайшов із кавою.
— Я прийняв рішення. Сьогодні ніхто нічого не розслідує.
— Ти хто? — запитала Софія.
— Старший чоловік у родині.
Галина повільно підняла голову.
— Один із старших людей у родині, — виправився він. — І взагалі, неділя.
Оксана сказала:
— Об одинадцятій приїде Андрій Сергійович.
Віктор поставив чашку.
— Я ненавиджу цей дім.
Тетяна підсунула йому тарілку.
— І ненавидь ситий.
***
Андрій Сергійович приїхав раніше. З ним була молода жінка, яку він представив як Катерину, спеціалістку з цифрових матеріалів. Вона залишилася біля машини, а він зайшов до великої кімнати.
— Є два уточнення, — сказав він. — Одне стосується коробки. Друге — телефона Остапа Гнатовича.
Оксана перестала знімати волосину з рукава.
— Телефон знайшли?
— Так.
Віктор встав.
— Де?
— У флігелі. За спинкою дивана, біля стіни.
Софія подивилася на матір. Оксана зблідла, але цього разу не поспішила відповідати.
— Я його туди не клала.
— Учора ви сиділи на цьому дивані, — сказав Андрій Сергійович.
— І не бачила телефона.
— Це можливо. Він був у вузькій щілині.
— То навіщо ви питаєте мене?
— Бо тієї ночі ви принесли у флігель коробку. Телефон опинився там після останнього відомого дзвінка вашого батька.
Оксана повільно сіла.
— Я віддала йому телефон у коридорі. Після того, як він показав мені фотографію. Більше його не брала.
Це вже була версія, яку вона сказала напередодні, і Андрій Сергійович не змусив її повторювати втретє. Записав лише час і перейшов до коробки.
— Серед старих документів є папери на землю, де фігурує Лариса Михайлівна та її родина.
Галина сперлася рукою об спинку стільця.
— Тобто мама справді…
— Історію власності ще перевіряють. Але її участь там не декоративна.
Галина кивнула. На обличчі не було радості — тільки вираз людини, якій нарешті перестали доводити, що вона неправильно пам’ятає власне дитинство. Олена згадала фотографію з написом «ЛАРИСИН САД». Їй хотілося розпитати більше, але Андрій Сергійович уже закривав папку.
— Телефон зараз досліджують. Поки що я не буду робити висновків із самого місця знахідки.
— Бо його міг принести хтось інший, — сказала Оксана.
— Так.
— Або батько сам ходив у флігель.
— Теоретично — так.
Віктор зітхнув.
— Ви обожнюєте слово «теоретично».
— Воно дешевше за помилку.
***
Після розмови Софія сіла на сходах із пляшкою води.
— Я вчора теж сиділа на тому дивані.
— Знаю, — сказала Олена.
— І нічого не бачила.
— Значить, телефон справді міг лежати там непомітно.
Софія подивилася на неї з підозрою.
— Ти зараз серйозно?
— Так.
— Ти лікуєшся.
— Повільно.
Софія всміхнулася й одразу стала серйозною.
— У мене є старі фото флігеля. Мама просила навесні зняти всі приміщення для проєкту.
Вони переглядали кадри на кухонному столі. На одному добре було видно зелений диван і вузьку щілину за спинкою. На іншому біля дверей стояв Остап — ще весняний, у жилетці, сердитий на сонце. Далі Оксана міряла вікно рулеткою.
— Вона хотіла зробити тут окремий номер? — запитала Олена.
— Або житло для персоналу. Варіанти мінялися.
— Для Тетяни?
— Може.
Тетяна, проходячи з рушником, почула.
— Не треба мені номера. Мені нормальну ванну зробіть.
— Бачиш? — сказала Софія. — Технічне завдання готове.
Олена збільшила кадр із диваном. Телефон міг упасти за нього, якщо людина нахилилася біля коробки або сіла. Це не доводило ні випадковості, ні навмисності. Вона закрила фотографію, перш ніж мозок устиг добудувати решту.
***
Після обіду Денис повернувся з міста з великим пакетом корму для Роя.
— Пес сам замовив? — запитала Олена.
— Так. На мою картку.
Вона допомогла занести пакет у комору, а дорогою згадала Софіїн кадр о 01:56.
— Денисе. Ти тієї ночі відкривав бічні двері?
Він зупинився.
— Коли повертав ключ — так.
— Ти виходив у двір?
— Обійшов через стару комору. Чому?
— На фото Софії о 01:56 двері відкриті, а біля гаража видно людину.
Денис кілька секунд дивився на неї, потім засміявся.
— Ви весь цей час зробили з мене невідомого вбивцю в кущах?
— Ми не знали, хто це.
— Це міг бути я.
— О котрій ти повертав ключ?
— Не дивився. Але приблизно тоді.
Олена не відчула полегшення — перевірила.
— Телефон був при тобі?
— Звичайно.
— Переписка? Дзвінок?
— Є повідомлення другові о 01:52. Він питав, чи я вдома.
— Поліції скажеш сам.
— Я вже ненавиджу фразу «скажеш поліції».
— Тоді перестань мати окрему таємницю на кожні двадцять хвилин ночі.
— Це теж сімейне.
Андрій Сергійович передзвонив Денисові того ж вечора. Потім — Олені.
— Час його повідомлення збігається, зріст і одяг на кадрі теж не суперечать. Остаточно обличчя ми з того фото не отримаємо, але поки 01:56 більше не виглядає як невідома людина.
— Отже, бічні двері тоді не про Оксану.
— Вони ніколи не були «про Оксану». Це був ваш висновок.
— Я пам’ятаю.
На тому кінці на секунду стало тихо.
— Добре.
— Не знущайтеся.
Він навіть не заперечив.
***
Перед тим як покласти слухавку, Андрій Сергійович сказав:
— Є ще одна річ із телефона.
Олена сіла на край ліжка.
— Яка?
— Остання фотографія зроблена о 02:31.
— До дзвінка Оксані.
— На одинадцять хвилин.
— Що на фото?
— Аркуш старого документа. Видно лише частину й край столу.
— Де знято?
— Поки встановлюємо.
Олена вже хотіла попросити надіслати кадр, але зупинилася.
— Завтра покажете?
— Якщо не буде заперечень.
— Добре.
Вона відключилася й відкрила свої нотатки. Старий список уже починав дратувати. Закреслила «невідомий біля бічних дверей» і залишила лише три рядки: 02:31 — фото документа. 02:42 — дзвінок Оксані. 02:47 — їхня розмова. Телефон після цього опинився у флігелі. Олена поклала ручку. Раніше вона намагалася зробити загадкою кожну дверну ручку й кожну тінь на фотографії. Тепер невідомого стало менше. Зате залишився один предмет, який мав пройти шлях від Остапової руки до дивана у флігелі. І цей шлях поки ніхто не розповів.