Глава 16. Три хвилини

У суботу вранці ніхто не прокинувся від крику. Олена розплющила очі о 07:18 і кілька секунд не могла зрозуміти, що саме її розбудило. Потім почула тишу. Не працював фен у Галининій кімнаті. Віктор не говорив телефоном у коридорі. Тетяна Петрівна не грюкала каструлями. Навіть Рой мовчав. На кухні Тетяна сиділа за столом перед порожньою чашкою.
— Ви чого не готуєте?
— Не знаю, на скільки людей.
— На тих, хто живе тут.
Тетяна насупилася, ніби це була незручна кількість.
— Похорон закінчився, — сказала вона. — Документи Галя забрала. Людей годувати не треба. Не знаю, що робити зранку.
— Відпочити.
— Від чого?
Олена зробила собі каву.
— Ви безнадійна.
— Ти теж.
Близько восьмої спустилася Галина без макіяжу, у спортивних штанах і старій футболці. Олена подивилася довше, ніж треба.
— Що?
— Я не знала, що в тебе є футболки.
— Є ще зелена, — сказала Тетяна.
— Таню.
— Хороша.
Галина сьогодні нікуди не їхала. Адвокат порадив не з’являтися на підприємстві без потреби, поки аудит і поліція збирають документи.
— Компанія без тебе не розвалиться? — запитала Олена.
— Вона й до цього працювала не тільки через мене.
Олена згадала фотографію «Ларисиного саду». Галина помітила.
— Що?
— Нічого. Потім.
Мати не стала тиснути. Це було нове.
***
Оксана не спускалася до десятої. Софія сказала, що вона не спить, просто не хоче нікого бачити. Тетяна налила суп у миску.
— Понесеш?
— Чому я?
— Бо Софію вона пожаліє й скаже, що не хоче. А тебе не пожаліє.
— Чудова логіка.
Оксана лежала поверх ковдри одягнена. На підлозі — папка з кресленнями, на тумбочці телефон екраном униз.
— Тетяна передала їжу.
— Постав.
Олена поставила й уже збиралася піти, але Оксана сказала:
— Ти вчора була задоволена.
— Чим?
— Светром.
— Ні.
— Ти знайшла мою брехню.
Олена сіла на край стільця.
— Я знайшла суперечність.
— Вітаю. Тепер ти говориш як Андрій Сергійович.
— Не найгірше, що зі мною траплялося цього тижня.
Оксана відвернулася до вікна.
— Я справді ходила в гостьовий у неділю. І могла залишити светр тоді. Чому сказала про п’ятницю — не знаю. У мене всі дні злиплися.
Олена не відповіла.
— Ти все одно не віриш.
— Я вірю, що ти ходила в неділю. Софія це підтвердила.
— А решта?
— Не знаю.
Оксана криво усміхнулася.
— Нарешті чесно.
Телефон Олени задзвонив. Андрій Сергійович.
***
— У Оксани Остапівни один номер? — запитав він.
Олена подивилася на тітчин телефон.
— Зараз спитаю.
Оксана насупилася.
— Один основний.
— А неосновний?
Олена побачила, як вона перестала рухатися.
— Друга SIM. Стара.
— Номер?
— Навіщо?
Олена ввімкнула гучний зв’язок.
— Пані Оксано, — сказав Андрій Сергійович, — продиктуйте, будь ласка.
Оксана продиктувала. Після короткої тиші він сказав:
— Добре. Я приїду.
— Що сталося? — запитала Оксана.
— Поговоримо на місці.
Вона поклала руки на коліна.
— Господи, як я ненавиджу цю фразу.
***
Андрій Сергійович приїхав сам. Родина знову опинилася у великій кімнаті, але цього разу він звертався тільки до Оксани.
— О 02:42 у ніч смерті з телефона Остапа Гнатовича був вихідний дзвінок на ваш другий номер.
Оксана дивилася на нього.
— Я не пам’ятаю.
— З’єднання тривало одинадцять секунд.
— Могла відповісти спросоння.
Софія сиділа поруч із матір’ю. Не витримала першою:
— Мам, будь ласка.
— Що?
— Не роби так, щоб кожен шматок тобі спочатку доводили.
Оксана повернулася до дочки.
— Ти думаєш, я…
— Я думаю, що ти вже кілька разів згадувала тільки після того, як з’являвся доказ.
Віктор хотів щось сказати, але Галина поклала руку йому на передпліччя. Оксана довго дивилася на Софію. Потім сказала:
— Добре. Він дзвонив.
Ніхто не перебив.
— Сказав спуститися. Я спустилася. Ми говорили в задньому коридорі.
Жіночий голос, який Олена чула о 02:47, нарешті отримав ім’я.
— Про що? — запитав Андрій Сергійович.
— Про будинок. Про оцінку. Про понеділок. Про те, що я поводжуся так, ніби він уже помер.
— Він сказав, що змінить заповіт?
— Я спитала. Він нормально не відповів.
— Що саме сказав?
Оксана потерла долоні.
— «У понеділок багато що буде не так, як ви всі собі придумали».
Віктор тихо видихнув.
— Це так на нього схоже, що навіть злить.
— Ще щось? — запитав Андрій Сергійович.
— Показав на телефоні фотографію старого документа. Я не вчитувалася. Там був план або технічний папір. І сказав: якщо мені так потрібна «сімейна історія», можу забрати коробку зі старими документами з гостьового будинку.
— Ключ?
— Кинув на тумбу.
— Ви взяли.
— Так.
Оксана замовкла, потім сама додала:
— Я схопила його за руку.
Софія опустила очі.
— Коли?
— Він хотів піти, а я не договорила. Взяла вище ліктя. За ліву. Він висмикнув руку й сказав відчепитися.
Синець на лівій руці Остапа отримав можливе пояснення ще до падіння. Не доказ невинуватості. Просто нормальне місце в послідовності.
— Потім?
— Вийшла через бічні двері. Пішла в гостьовий. Відкрила коробку, переглянула папери. Частина була про стару землю, частина про будинок. Віднесла коробку у флігель.
— Чому не в свою кімнату?
— Не хотіла тягти через весь будинок і не хотіла, щоб Галя чи Вітя побачили.
Віктор знизав плечима.
— Цього разу навіть не ображаюся.
— Ключ куди поділи? — запитала Олена.
— Думала, в кишеню.
— А якщо загубила в гостьовому?
Оксана кивнула.
— Могла.
Це «могла» не було схоже на ухилення. Це можна було перевірити.
***
Софія знайшла ключ під батареєю в гостьовому будинку. Маленький меблевий, майже притиснутий до стіни. Вона вже знала правила й не торкнулася — просто сфотографувала на місці й подзвонила Андрію Сергійовичу. Тетяна впізнала його одразу.
— Від Остапової касетки.
— Якої касетки? — запитала Олена.
— Темна дерев’яна. Там земля, будинок, старі договори. Лариса ще щось туди складала.
— Де вона зараз?
Оксана відповіла сама:
— У флігелі.
Коробку справді знайшли там, на підлозі перед зеленим диваном. До приїзду поліції Тетяна стояла у дверях і дивилася на неї так, ніби згадувала весь дім одразу.
— Лариса туди складала старі папери, — сказала вона. — Ще коли все було в трьох папках і одному зошиті. Остап потім половину переніс, половину лишив.
— Ти відкривала? — запитала Олена.
— Ні. Мені чужі документи навіщо?
Віктор із коридору сказав:
— У нашій сім’ї ви зараз єдина людина, яка ставить правильне питання.
Тетяна не оцінила комплімент. Коли Андрій Сергійович дозволив лише подивитися на верхній шар до вилучення, було видно старі копії технічного паспорта будинку, довідки про землю, листи з дев’яностих і фотографію зовсім молодого саду. На одному пожовклому конверті рукою Лариси було написано просто: «ДІМ». Оксана дивилася на цей конверт довше за інші.
— Ти через це й пішла по коробку? — тихо запитала Софія.
— Через усе. Хотіла знати, чи хоч щось із того, що він роками говорив, існувало на папері.
— Про будинок?
Оксана кивнула.
— Я не шукала грошей.
Віктор нічого не сказав. Після історії Дениса це навіть не потребувало уточнення. Поки чекали поліцію, Софія ходила по кімнаті й дивилася на порожню полицю в гостьовому.
— Весною коробка стояла тут, — сказала вона.
— Звідки знаєш?
— У мене є фото.
Олена вже не сміялася з її фотографічної пам’яті. Коли Андрій Сергійович забрав коробку, Софія запитала:
— А телефон діда?
Усі замовкли. Оксана повернулася.
— До чого тут телефон?
— Він був у нього, коли показував тобі фото.
— Так.
— Ти тримала його?
Оксана замислилася.
— Він дав подивитися. Я віддала.
— Точно? — запитав Андрій Сергійович.
— Точно.
Це була найшвидша відповідь за всю розмову. Телефон усе ще не знайшли. Після розмови Софія наздогнала Олену на сходах.
— Я рада, що вона сказала сама.
— Я теж.
— Але тепер стало гірше.
— Чому?
— Бо раніше можна було думати, що ми просто помиляємося щодо неї. Тепер я знаю, що вона реально брехала про ніч. Просто ще не знаю навіщо.
Олена сперлася рукою об поручень головних сходів.
— Моя мама брехала, бо крала. Денис — бо теж крав. Віктор — бо заліз у борг.
— Ти хочеш сказати, у мами теж є нормальна погана причина?
— Я хочу, щоб ми не придумували їй найгіршу раніше, ніж знайдемо.
Софія сумно усміхнулася.
— Галина на тебе добре впливає.
— Не кажи їй.
— Ніколи.
Олена повернулася до кімнати й відкрила нотатки. Довгі списки вона більше не вела. Записала три рядки: 02:42 — Остап дзвонить Оксані. ≈02:47 — вони говорять. Вона підтвердила. Після розмови телефон лишився в Остапа — за її словами.
Цього вистачало. Коробка пояснювала, чому Оксана брехала про ніч і чому так боялася паперів. Але не пояснювала, де подівся телефон. Олена закрила нотатки, не дописуючи за тітку решту.