Глава 15. У п’ятницю

Похорон відбувся в п’ятницю. Не в суботу. Олена подумала про це о сьомій ранку, коли у дворі знову зупинився темний фургон ритуальної служби. На задніх дверях була та сама подряпина. Чоловік, який минулого тижня забирав порожню труну, впізнав будинок, Олену на ґанку й Тетяну Петрівну у дверях. На його обличчі нічого не змінилося.
— Документи є, — сказала Тетяна.
Він кивнув і повернувся до машини. Коли відійшов, Тетяна тихо сказала:
— Нормальна людина.
— Чому?
— Нічого не сказав.
За це Олена теж була йому вдячна. У будинку пахло кавою, воском і свіжою випічкою. Дзеркало залишалося накрите Ларисиним рушником. Галина була вдягнена ще з шостої: чорна сукня, пальто на спинці стільця, волосся стягнуте так туго, що обличчя здавалося гострішим. Віктор складав список машин. Денис без прохання переносив стільці. Софія сиділа на нижній сходинці з фотоапаратом у сумці й не діставала його. Оксана спустилася останньою. Не в бежевому светрі. Олена мимоволі глянула на її правий рукав. Оксана помітила.
— Що?
— Нічого.
— Не починайте, — сказав Віктор із кухні.
Оксана навіть усміхнулася. На секунду.
***
Коли Остапа привезли, Олена не вийшла дивитися, як його переносять. Залишилася на кухні й слухала чужі кроки в коридорі, шурхіт тканини, Тетянине «обережно тут». Галина зайшла за нею.
— Підеш?
— Зараз.
Мати сіла навпроти.
— Можеш не одразу.
— Я піду.
Галина кивнула. Не сказала, що так треба. Не поправила Олені волосся. Не нагадала, що люди дивитимуться.
— Ти боїшся його побачити? — запитала Олена.
Мати подумала.
— Так.
Вони пішли разом. Остап лежав у труні й не був схожий ні на сплячу людину, ні на чоловіка, якого Олена бачила біля підвальних сходів. Минулого тижня порожня труна здавалася образливою декорацією. Тепер вона хотіла, щоб та знову була порожня. Оксана стояла біля батька. Віктор підійшов до сестри, кілька секунд мовчав, потім сказав:
— От тепер нормально?
Оксана повернулася.
— Що?
— Він же хотів подивитися, як ми поводимося.
— Вітю.
— Я не жартую.
— Тоді ще гірше.
Вона взяла брата під руку не для підтримки, а щоб змусити замовкнути.
***
Першою знову прийшла Ніна Василівна. Цього разу принесла дві білі хризантеми. Підійшла до труни, постояла й запитала Тетяну:
— Тепер уже?
— Тепер.
Ніна перехрестилася.
— От дурний чоловік.
Олена мало не засміялася.
— Пробач, Господи. Але дурний.
Потім побачила Олену.
— Ти їла?
— Так.
— Брешеш.
— Чому всі це знають?
— Бо худа.
З підприємства прийшли Іван Сергійович, Петрович, жінки із сортування, бухгалтерії, кілька колишніх працівників. Одна літня жінка довго дивилася на стару фотографію Лариси, яку Тетяна поставила на комод поруч із квітами. Олена впізнала її за написом на звороті знайденого фото.
— Марія Іванівна?
Жінка здивувалася.
— Ми знайомі?
Олена показала фотографію: молоді яблуні, Лариса, Ніна, Марія, Остап і табличка «ЛАРИСИН САД». Марія засміялася.
— Оце воно ще живе.
— Табличка справжня?
— Лариса сама придумала. Остап сердився: казав, несолідно. А вона йому: «Посадиш сам — назвеш як хочеш».
— Земля теж була її родини?
Марія вже не усміхалася.
— Перші гектари — так. Потім докуповували, міняли, оформляли. Але починали звідти.
— Дід казав, що все почав сам.
— Люди коротко розповідають довгі історії. Особливо свої.
Вона повернула фотографію й пішла допомагати Тетяні. Для вбивства це нічого не змінювало. Для Олени — змінювало. Лариса переставала бути лише рушником на дзеркалі та обличчям на старих знімках.
***
На кладовищі Остапа ховали поруч із нею. Коли труну вже мали опускати, Тетяна сказала:
— Почекайте.
У руці тримала маленьке жовте яблуко. Поклала зверху.
— Він би сказав, що дурниці.
Ніна Василівна відповіла:
— От хай тепер скаже.
Кілька людей тихо засміялися. Тетяна теж — і відразу заплакала. Олена стояла поруч із Галиною й уперше за багато днів не думала про час, двері, камери чи чиїсь показання.
Після кладовища вони повернулися в будинок уже іншим складом. Частина людей поїхала одразу, частина лишилася на поминальний обід. Працівники підприємства сіли ближче до дверей, старші сусідки — ближче до кухні, ніби тридцять років поспіль робили саме так. Іван Сергійович підняв чарку, але не став говорити довго.
— Я з ним сварився частіше, ніж вітався. Все одно завтра на роботі буде дивно.
Світлана із сортування кивнула.
— Уже дивно.
Галина дивилася в тарілку.
— Робота буде, — сказала вона.
— Ми знаємо.
— Звідки?
Світлана знизала плечима.
— Яблука самі не почекають, поки родина розбереться.
Це прозвучало майже грубо, але Галина вперше за день усміхнулася. Марія Іванівна сиділа навпроти Олени й розповіла, що перші дерева садили восени в дощ, а Лариса тоді сварилася з Остапом через людей.
— Він хотів доробити ряд до темряви. А вона сказала: «Люди завтра теж потрібні».
— І хто переміг?
— Лариса. Бо тракторист просто заглушив мотор.
Тетяна, проходячи з тарілкою, сказала:
— Правильний був тракторист.
Олена дивилася на матір. Галина слухала, не перебиваючи. У цьому домі Ларису нарешті згадували не як дружину засновника, а як людину, яка теж садила, наймала, сперечалася й вирішувала.
Коли людей стало менше, Олена сіла поруч із Софією. Кутя стояла посередині столу — та сама страва, яку Тетяна вже раз готувала для людини, що в той час сиділа живою в гостьовому будинку. Цього разу її справді їли.
— Я не можу перестати думати про минулу суботу, — сказала Софія.
— Я теж.
— Як думаєш, дід розумів, що робить із нами?
Олена подивилася на людей за столом. Галина розмовляла з Іриною Михайлівною тихо й сухо. Віктор наливав Тетяні воду, бо та вперше за день сіла. Денис віддав місце літньому Петровичу. Оксана сиділа навпроти й майже не їла.
— Думаю, він був упевнений, що розуміє, — сказала Олена.
— Це не те саме.
— Ні.
Марія Іванівна ще раз попросила показати фотографію «Ларисиного саду». Довго дивилася, потім сказала, що стара табличка, здається, десь збереглася.
— У кого?
— У мене в сараї могла лишитися. Лариса віддала, коли міняли дошки. Якщо знайду — принесу.
Галина знайшла Олену на кухні вже під вечір.
— Ти сьогодні не допитуєш людей.
— Вихідний.
— Добре.
Олена усміхнулася.
— Ти теж майже не командуєш.
— Не звикай.
Вони мовчки складали чисті чашки на тацю. Це була дрібна, безглуздо нормальна робота, і Олена раптом зрозуміла, що давно нічого не робила поруч із матір’ю без суперечки або питання.
***
Після поминального обіду Андрій Сергійович приїхав по бежевий светр. Софія знайшла його в гостьовому будинку на спинці стільця біля старих креслень. На правому рукаві залишалася витягнута петля.
— Сам по собі пошкоджений рукав нічого не встановлює, — сказав Андрій Сергійович, коли Віктор одразу спитав про поручень. — Річ могла зачепитися будь-коли. Дивитимемося разом з іншими обставинами.
Оксана сказала:
— Я, мабуть, залишила його там ще в п’ятницю перед вечерею. Ходила по креслення, було тепло.
Олена подивилася на неї. Щось нарешті стало простим.
— Ні.
Оксана повернулася.
— Що — ні?
— Ти не могла залишити цей светр у гостьовому в п’ятницю.
— Чому?
— Бо в суботу о пів на шосту він був на тобі.
Софія підняла голову.
— Точно.
Тетяна Петрівна, яка збирала тарілки, завмерла.
— І в неділю я його прала.
— Ні, теть Таню, ви плутаєте, — сказала Оксана.
— Я перу твої речі двадцять років.
— Мені сорок дев’ять.
— Останні двадцять.
Навіть Віктор на мить усміхнувся. Оксана вже не усміхалася.
— Значить, я принесла його сюди пізніше.
— Коли? — запитав Андрій Сергійович.
— У неділю. Я ходила по креслення після прання. Могла зняти й залишити.
Софія кивнула повільно.
— Ти справді ходила в неділю.
— От.
— Але вчора ти сказала «у п’ятницю».
Оксана стиснула губи.
— Я переплутала день.
Андрій Сергійович не влаштовував ще один двадцятихвилинний допит.
— Зафіксуємо уточнення.
Він забрав светр. Олена лишилася з одним твердим фактом: Оксана дала речі неправильне минуле. Не просто не пам’ятала, де зняла його, — назвала час, який Олена могла спростувати власними очима. Це ще не робило Оксану вбивцею. Галина навчила її хоча б цьому. Увечері Олена відкрила нотатки. Замість довгого списку написала тільки два рядки: 02:47 — Остап + жіночий голос. 05:36 — Оксана вже одягнена. Між ними було майже три години. Їй не потрібен був ще один підозрілий предмет. Треба було зрозуміти, що відбулося в цьому проміжку.