Глава 14. 04:12

У четвер Галина перестала бути найзручнішою підозрюваною. Не невинною. Ці речі Олена більше не плутала. Андрій Сергійович приїхав близько десятої, коли Тетяна Петрівна намагалася змусити Віктора їсти гречку.
— Я дорослий чоловік, — сказав він.
— Це не аргумент.
— Мені п’ятдесят чотири.
— І що ти вчора їв?
Віктор задумався. Тетяна кивнула на тарілку.
— От.
У двері подзвонили. Віктор побачив поліцейського й тихо вилаявся.
— Врятували від гречки, — сказала Олена.
— Не факт.
Андрій Сергійович привітався й попросив Галину. Мати спустилася сама, уже одягнена, з волоссям, зібраним так само акуратно, як завжди. Але після синьої папки в ній зникло постійне напруження людини, яка чекає, що зараз відчинять не ті двері. Двері вже відчинили.
— Заправка підтвердилася, — сказав він.
Галина сіла. Камера на в’їзді зафіксувала її машину приблизно через десять хвилин після виїзду з підприємства о 04:12. На внутрішньому відео була сама Галина: купила каву карткою, сіла біля вікна й майже не вставала до дзвінка Олени.
— То вона не могла бути тут, коли помер батько? — запитав Віктор.
— Час смерті не визначається до хвилини. Але разом із даними підприємства, таксі Ірини Михайлівни та відео заправки її ніч тепер значно краще підтверджена.
Віктор глянув на сестру.
— Крала, але не вбивала.
— Дякую за юридичний висновок, — сказала Галина.
— Я старався коротко.
Тетяна з кухні запитала:
— Ти майже годину сиділа з однією кавою?
Галина повернулася.
— Так.
— Хоч добра була?
Олена закрила очі.
— Теть Таню.
— Що? Людина годину пила.
Галина несподівано засміялася. Перший нормальний сміх за кілька днів.
— Жахлива.
— От бачиш. Треба було додому їхати.
Сміх одразу зник. Тетяна зрозуміла й опустила очі.
— Вибач.
— Нічого.
***
Андрій Сергійович закрив і ще одну нічну загадку — подію о 02:17 біля камери номер три. Нічний технік Сергій Левченко зайшов до операторської, підтвердив неаварійне попередження й пішов перевіряти холодильний контур. Його зміну підтверджували журнал, колега й відео з технічного коридору.
— Тобто там не було таємничої третьої людини? — запитала Олена.
— Була третя людина. Просто не таємнича.
Сергій також бачив Галину близько третьої біля складського переходу. В гумових чоботах. Олена глянула на матір.
— І це пояснилося.
— На підприємстві листопад, вода й бруд. Так, я взуваю гумові чоботи. Сенсація.
Олена усміхнулася. Скільки вже було деталей, які виглядали зловісно тільки тому, що ніхто не знав, до якої історії вони належать. Після обіду Софія витягла Олену в сад. Не через розслідування — сказала, що задихається в будинку від чужих голосів. Вони пішли між голими рядами яблунь, де під ногами хрустіло мокре листя. Далі, за старою посадкою, працював трактор; життя підприємства не зупинилося навіть після смерті власника.
— Мама реально хотіла тут готель, — сказала Софія. — Не великий. Кімнат п’ять. Вона навіть меню сніданків придумувала.
— Яке?
— Сирники, яйця, яблучний пиріг. Тетяна сказала, що якщо мама буде годувати гостей круасанами, вона особисто закриє заклад.
Олена засміялася.
— Схоже на неї.
— Після розлучення мама дуже за це трималася. Казала, що не хоче ще одну квартиру в Києві. Хотіла місце, де знає кожну дошку.
— А дід?
— То допомагав, то принижував. Міг годину ходити з архітектором, а ввечері сказати, що ніхто сюди не приїде платити гроші за стару хату. Через тиждень сам показував, де краще зробити санвузол.
Софія підняла суху гілку й відкинула з доріжки.
— Я не кажу, що будинок був її. Не був. Просто вона жила так, ніби колись буде.
Олена подивилася на старий дім крізь дерева. Тепер їй було легше зрозуміти, чому слово «перепишу» могло налякати Оксану. Розуміння мотиву не було виправданням і не мало бути. Це просто робило людину об’ємнішою за підозру.
— Ти думаєш на неї? — запитала Софія.
— Думаю, вона не все сказала.
— Це не те саме.
— От саме.
Софія кивнула.
— Мама каже, у тебе з дідом одна погана риса.
— Яка?
— Якщо бачите дві точки, одразу креслите між ними лінію.
— Дуже мило.
— Я не сказала, що вона помиляється.
Після розмови з Сергієм Левченком Олена ще раз зайшла в операторську. Там було тепліше, ніж у холодильних коридорах, і пахло кавою з автомата. На моніторі камери №3 спокійно горіли рядки температури й атмосфери.
— Оце те повідомлення о 02:17? — запитала вона.
Сергій показав рядок журналу.
— Низький пріоритет. Я підтвердив, щоб не висіло.
— І Галина була тут?
— Не в операторській. Я бачив її біля складу трохи пізніше. В гумових чоботах.
— Чому в чоботах?
Він здивувався.
— Бо там мийка підлоги й вода. У ту ніч якраз підтікало біля рампи.
Так просто. Олена дивилася на матір через скло: Галина стояла з Іриною біля кабінету бухгалтерії й щось показувала в паперах. Чоботи, через які в суботу всі дивилися на неї як на людину, що повернулася з місця злочину, виявилися взуттям фінансового директора, яка серед ночі ходила через мокру рампу ховати інший злочин.
— Ви її бачили о третій?
— Приблизно. Не ручаюся за хвилину.
Олена кивнула. Ще тиждень тому вона б забрала слово «приблизно» й перетворила на щілину для підозри. Тепер залишила там, де воно було.
***
Після поліції Тетяна покликала Олену до заднього коридору.
— Я теж одну дурість не сказала.
— Тільки не ще одна папка.
— Огірки.
— Що?
— У п’ятницю ввечері я ходила в підвал по банку огірків. Оці двері, — вона торкнулася старої ручки, — не завжди защіпаються. Треба потягнути на себе сильніше. Я не пам’ятаю, чи дотягнула.
Олена подивилася на підвальні сходи.
— Ви боялися, що через вас вони були відкриті?
— А ти б не боялася? Людина лежить унизу, а ти остання лазила по консервацію.
— Відкриті двері не скинули його зі сходів.
— Я тепер теж це розумію.
Тетяна вже розповіла поліції й про інше: після другої вставала до туалету, чула в коридорі Остапове «тихіше» й бачила світло біля підвалу. Другого голосу не розібрала. Тоді вирішила, що Остап говорить до Роя.
— Пес був у коридорі?
— Він уночі часто тут лежить.
— І дід?
— Не бачила. Я сонна була. Олено, я не камера.
— Знаю.
— Добре, що знаєш.
***
Після обіду поліція повернулася до Оксани. Не через светр — результатів по ньому ще не було. Через будинок. Оксана принесла оцінку й креслення сама. Поклала на стіл, ніби втомилася ховати хоча б цю частину. Після розлучення вона продала свою частину квартири й кілька років вкладала гроші в старий дім: дах, опалення, вікна, старе крило. Архітектор рахував, чи можна зробити тут невеликий заміський готель — кілька кімнат, окремий вхід, сніданки на веранді.
— Батько знав? — запитав Андрій Сергійович.
— Про ідею — так. Він спочатку сам ходив із архітектором, показував комори й стіни. Потім сказав, що дурня. Потім дозволив поміняти вікна. Потім знову заборонив.
Софія, яка сиділа біля дверей, сказала:
— Ти хотіла це після розлучення. Щоб було щось своє.
Оксана коротко кивнула.
— Так.
— А будинок юридично був Остапа Гнатовича, — нагадав Андрій Сергійович.
— Я знаю.
— Але ви вважали, що він буде вашим.
— Він говорив це двадцять років.
Тетяна підтвердила з кухні:
— Говорив.
— Таню, — сказала Галина.
— Що? Говорив же.
Софія раптом згадала фразу, яку чула після воскресіння діда:
— Мам, ти тоді сказала: «Ти не можеш кожного разу все переписувати тільки тому, що розсердився».
Оксана повільно повернулася до дочки.
— Так.
— Про що ви говорили?
— Він побачив оцінку. Сказав, що я вже ділю його будинок, поки він живий. Я нагадала, скільки сюди вклала. Він сказав, що це нічого мені не дає.
— І що саме він збирався переписати? — запитала Олена.
Оксана глянула на неї.
— Сказав: «У понеділок усе перепишу».
— Заповіт?
— Не сказав.
— Будинок?
— Ми говорили про будинок. Що я мала подумати?
Олена не відповіла. Софія тихо додала:
— Флігель теж був у маминому проєкті.
— На перспективу, — сказала Оксана. — Тетяні там можна було залишити окремий вхід. Я ніколи не збиралася її виганяти.
Тетяна подивилася на неї.
— А Остап мені обіцяв, що я там житиму до смерті.
— Я знаю.
У кімнаті на кілька секунд стало незручно. Один маленький флігель виявився частиною двох різних майбутніх планів, і жоден не був оформлений.
***
Увечері Галина зайшла до Олени сама.
— Ти вже вирішила, що це Оксана.
— Ні.
— По обличчю — так.
Олена відклала телефон.
— Вона бреше про ніч.
— Я теж брехала. Денис брехав. Віктор. Ірина. Ти приховала папку.
— Мамо, дякую.
— Я не виправдовую Оксану. Я кажу: спочатку зрозумій, що саме вона приховує. Ти вирішила, що я ховаю вбивство, а я ховала інше. З Денисом те саме. Чому з нею автоматично має бути інакше?
Галина вийшла. Олена залишилася сама й згадала суботній ранок. 05:36. Софія вибігла в нічній сорочці. Віктор — у футболці. Денис — босий. Оксана вже стояла в коридорі в джинсах і бежевому светрі. Повністю одягнена до того, як Тетяна закричала. Олена не записала це в список. Поки просто не дала собі забути вдруге.