Глава 13. Синя папка

У середу поліція попросила всіх зібратися у великій кімнаті. Стільці після першого, фальшивого похорону давно рознесли, але Олена все одно пам’ятала, де стояла порожня труна. Тепер на тому місці сиділа Галина, рівно тримаючи спину й не випускаючи телефона з руки. Віктор побачив блокнот Андрія Сергійовича й одразу сказав:
— Якщо це знову «потрібно уточнити», я піду.
— Можете, — відповів той. — Тоді уточнимо окремо.
Віктор сів.
— Я залишаюся.
Софія тихо сказала:
— Перемога системи.
Мати штовхнула її коліном. Андрій Сергійович почав із попередніх результатів судово-медичного дослідження. Основною причиною смерті вважали тяжку травму голови після падіння зі сходів. Ознак гострої серцевої події, яка сама по собі могла б пояснити падіння, попередньо не знайшли. На лівій руці був синець; окремо він нічого не доводив. Тетяна Петрівна перехрестилася.
— У нього тиск був, — сказала вона. — І таблетки.
— Це враховують. Але зараз немає підстав сказати: людині стало погано, вона впала, на цьому все.
Оксана вперше підняла очі.
— Чому?
— Через сукупність обставин. І тому я знову питаю про сходи. Вони слизькі?
— Ні, — відповіла Оксана раніше за всіх. — На краях протиковзкі смуги.
Віктор повернувся до сестри.
— Ти їх ставила?
— Так. Позаминулої зими.
— Я навіть не знав.
— Ти тут багато чого не знаєш.
Андрій Сергійович не дав їм розгорнути сварку.
— Освітлення?
— Верхнє вмикається від датчика руху. Нижнє — окремо, клавіша біля дверей. Датчик міняли минулого року.
— Теж ви?
— Я викликала майстра.
Олена згадала вісімдесят шість сантиметрів у дверному отворі, бічний замок, архітектора, вікна, тепер — датчик і сходи. Оксана справді знала будинок майже технічно. Але в неї була для цього нормальна причина: останні роки вона ремонтувала його власним коштом і планувала майбутню реконструкцію.
— Поручень давно ремонтували? — спитав Андрій Сергійович.
— Минулої зими. Там дерево розхиталося біля кріплення. Я знайшла місцевого майстра.
— Ім’я дасте потім.
— Звичайно.
— Тобто його штовхнули? — запитав Віктор.
— Я цього не сказав.
— А сам він міг упасти?
— Міг.
— Дуже корисно.
— Для вас — можливо, ні. Для нас важливо не називати причиною те, чого ще не встановили.
Оксана сиділа біля краю дивана. Сьогодні на ній була темно-синя кофта. Бежевого светра Олена після суботи не бачила.
— Ще одне, — сказав Андрій Сергійович. — Нам потрібен одяг, у якому ви були вранці, коли знайшли Остапа Гнатовича.
Оксана підняла голову.
— Навіщо?
— Огляд тканини, можливі сліди контакту. Нічого більше я зараз не скажу.
— Светр, мабуть, у пранні.
Тетяна Петрівна озвалася з дверей:
— Нема його в пранні.
Оксана повернулася.
— Тоді в гостьовому могла лишити. Я там ходила по креслення.
— Коли?
— У п’ятницю. Перед вечерею.
Відповідь чомусь дряпнула Олену, але вона не встигла зрозуміти чому. Софія пообіцяла пошукати. Коли решту відпустили, Андрій Сергійович попросив Олену й Галину залишитися.
— Я питав вас у суботу, чи було ще щось дивне, — сказав він Олені.
Вона вже знала, куди йде розмова.
— Було.
— Синя папка.
Галина повернула голову до дочки. Олена не стала викручуватися.
— Я бачила маму з нею після того, як дід повернувся живим. Вона стояла в його кабінеті. Він зайшов, сказав покласти папку, вона поклала.
— І коли я спитав, чи було ще щось незвичне, ви сказали «ні».
— Так.
— Чому?
— Бо мама й без того виглядала винною у всьому.
Галина коротко засміялася.
— Дякую, доню.
— Я не знала, чи папка стосується смерті.
— Ви не повинні були це вирішувати, — сказав Андрій Сергійович. — Через ваше рішення ми пізніше почали відновлювати, коли папка зникла і хто мав до неї доступ. Я не прошу вас бути слідчим. Навпаки.
Олена кивнула.
— Зрозуміла.
— Сподіваюся. Бо далі я не зможу автоматично виходити з того, що ви розповіли все.
Він сказав це спокійно, і саме тому Олені стало соромно сильніше, ніж якби насварив. Галина поклала телефон на коліна.
— Папку взяла я.
Олена повернулася.
— Що?
— У п’ятницю вранці. Після його «воскресіння».
— Навіщо?
Галина подивилася на Андрія Сергійовича.
— Далі — з адвокатом.
— Це ваше право.
— Тоді на цьому все.
Вона встала.
— Мам.
— Не зараз.
— Ти хоча б скажи, де вона.
Галина затрималася біля дверей.
— Я думала, що в мене в кабінеті.
— «Думала»?
— Так.
— Тобто ти її сховала й навіть не перевірила?
— У мене були інші проблеми.
Віктор, який саме повернувся по ключі, почув останнє.
— У нас чудова сім’я. Люди ховають папки й забувають де.
Галина пройшла повз нього.
— Ти свій телефон краще знайди.
Віктор замовк.
***
Синю папку знайшли того самого дня. Ірина Михайлівна сама подзвонила Андрію Сергійовичу з підприємства. Шукала старі договори в металевій шафі Галини й побачила синій край за папками з актами. До переговорної на другому поверсі приїхали поліція, Андрій Миколайович і Галинин адвокат. Олена не мала причин там бути, але Ірина попросила її принести з машини окуляри й після цього ніхто вже не виганяв. Папка лежала посеред столу.
— Я її не відкривала, — сказала Ірина.
— У вас є ключ від шафи? — запитав Андрій Сергійович.
— Службовий. На випадок, якщо Галина Василівна у відпустці.
— Чому раніше не згадали?
— Бо я не знала, що ви шукаєте папку. Я думала, ви шукаєте документи по третій камері.
Андрій Миколайович переглядав аркуші повільно. Копії сортувальних листів, акти переведення продукції в переробку, внутрішні зведення. На полях — Остапові короткі записи: «чому?», «перевірити», «де різниця?», «порівняти з лінією». Олена впізнала цифри Gala 75–80, які він переписував на окремий лист.
— Тут сторінок бракує, — сказав аудитор.
— Яких? — запитав Віктор.
Він знову примудрився опинитися там, де «не збирався втручатися».
— Чотири і сім.
Галина сиділа з адвокатом біля стіни.
— Я сторінок не виривала.
— Вони були, коли ви забрали папку? — запитав Андрій Сергійович.
— Не знаю.
Віктор похитав головою.
— Ти ж фінансистка. Як можна взяти папку і не знати, скільки там сторінок?
— Дуже легко, якщо ти в цей момент думаєш не про нумерацію.
Андрій Миколайович відкрив ноутбук.
— Сторінка чотири в мене є.
У кімнаті стало тихіше. Він показав електронний лист від Остапа, надісланий за кілька днів до фальшивої смерті. До листа були прикріплені фотографії трьох аркушів. Один мав номер 4.
— Він уже надіслав це вам? — запитала Галина.
— Так.
— Тобто якщо я хотіла щось знищити, папка все одно не рятувала.
— Від того, що вже було надіслане, — ні.
Галина засміялася тихо й невесело.
— Звичайно. Навіть пастка з копією.
— Можливо, він просто робив копії, — сказав аудитор.
— Ви його мало знали.
Цього разу ніхто не заперечив. На фотографії сторінки 4 були ті самі позначки по Gala, але ширше: кілька дат і кілька партій. Папку можна було сховати або знищити — те, що Остап уже надіслав аудитору, залишалося. Галина провела долонею по краю стола.
— Він хотів, щоб я полізла по папку.
Фальшивий похорон раптом знову повернувся в кімнату — уже без гумору. Остап не знав напевно, хто саме бере гроші. Він просто поклав перед родиною речі, яких кожен боявся, і дивився, хто простягне руку. Галина простягнула.
***
Після обіду Галина говорила з поліцією та аудитором майже дві години. Коли вийшла, сіла в коридорі й попросила води. Олена принесла пляшку.
— Що ти сказала?
— Про папку — все.
— А ще?
Мати подивилася на неї.
— Я брала гроші з компанії.
Олена сіла поруч. Не тому, що не зрозуміла. Навпаки.
— Ти крала?
— Так це називається.
— Скільки?
— Вони ще рахують.
— Давно?
Галина ковтнула воду.
— Давно.
Вона не розповідала технічних деталей. Сказала лише, що частину продукції роками проводили як нижчий сорт, втрати або переробку, а в обліку залишалися різниці, які можна було пояснювати десятком робочих причин. Спочатку суми були малими. Потім не такими малими.
— Ірина теж?
— Так.
— Тому ви зустрілися вночі?
— Так. Я знала, що батько копає саме туди. Хотіла побачити, що він зібрав, до понеділка.
— Ти просила Ірину брехати?
Галина заплющила очі.
— Просила не говорити, що вона приїжджала.
— Чому ти взагалі вирішила, що маєш право брати?
Мати довго мовчала.
— Бо колись переконала себе, що беру те, що наша сім’я мала отримати ще двадцять років тому.
— Яка сім’я?
— Моя мама.
Олена не перебивала. Галина розповіла про перший сад. Земля прийшла від Ларисиної родини. Лариса вела людей, виплати, домовлялася з сезонними працівниками, поки Остап шукав техніку, добрива, покупців. Потім усе оформлювалося, переоформлювалося, бізнес ріс, а після її смерті залишилася зручна версія: Остап почав із нуля й усіх витягнув на собі.
— Це не робить гроші твоїми, — сказала Олена.
— Я знаю.
— Зараз?
Галина подивилася прямо на неї.
— Зараз.
Це була перша відповідь матері за кілька днів, після якої Олена не захотіла поставити наступне питання. Андрій Миколайович покликав Галину назад до переговорної приблизно через пів години. Олена залишилася в коридорі, але двері були відчинені й вона чула уривки. Аудитор не влаштовував моральний суд — говорив про повторюваність цифр. Дані сортувальної лінії по кількох місяцях показували один розподіл якості, а в пізніших документах надто часто зростали переробка та списання. Не в одному акті, не в одній партії, не настільки грубо, щоб вистрибнути з першої перевірки.
— Я не кажу, що кожна різниця ваша, — сказав він. — У виробництві є нормальні втрати. Але вони не повинні системно з’являтися в тих самих місцях.
Галина сиділа мовчки.
— Батько це побачив?
— Він побачив достатньо, щоб покликати мене. А решту хотів перевіряти вже разом.
— У понеділок.
— У понеділок.
Для Галини той понеділок не був абстрактним страхом. До нього залишалося дві доби, і вона знала: людина ззовні поставить поруч цифри, які вона роками тримала в різних папках.
***
Перед вечерею Галина сама повернулася до часу 04:12.
— Я з підприємства не поїхала додому.
Олена підняла голову.
— Куди?
— На заправку на трасі.
— Навіщо?
— Сиділа. Пила каву. Не могла сюди їхати й дивитися батькові в очі.
— До котрої?
— До твого дзвінка.
— Ти платила карткою?
— Так.
Олена вже навчилася не називати це алібі вголос.
— Поліції сказала?
— Так.
— Чому раніше казала, що була на підприємстві всю ніч?
Галина втомлено провела долонею по лобу.
— Бо правда «я всю ніч прибирала сліди власного шахрайства, а потім сиділа на заправці й боялася повернутися» теж звучить не дуже.
Вона мала рацію. Це не робило брехню меншою. Але тепер стало видно, наскільки небезпечно було весь тиждень переводити будь-який сором у одну й ту саму категорію — вбивство.
***
Софія знайшла бежевий светр Оксани в гостьовому будинку. Він висів на спинці стільця біля старих креслень. Маленька витягнута петля на правому рукаві залишилася.
— Це мій, — сказала Оксана, коли Андрій Сергійович поклав светр у пакет.
— Ви казали, що могли залишити його тут у п’ятницю?
— Так. Ходила по папери, було тепло, зняла.
Тетяна Петрівна насупилася.
— Дивно.
— Що?
— Нічого. Треба згадати.
Олена запам’ятала і це. Уночі вона шукала в Ларисиній кімнаті чисту наволочку для Софії й знайшла пачку старих фотографій. На одній Лариса стояла біля зовсім молодих яблунь, поруч дві жінки й Остап — худий, засмаглий, ще без того виразу людини, яка вважає все навколо своїм. Позаду висіла дерев’яна табличка: ЛАРИСИН САД. На звороті синім чорнилом було написано: 1994. Перші 6 гектарів. Лариса, Ніна, Марія. Олена сіла на край бабусиного ліжка. Цього разу ніхто не приніс їй факт у папці й не продиктував телефоном. Вона сама дістала фотографію зі старої шухляди. І якщо Галина сьогодні брехала менше, ніж раніше, то принаймні одна частина її історії вже мала незалежне підтвердження.