Глава 10. Камера №3

У неділю Галина отримала дзвінок із підприємства під час сніданку.
— Що сталося?
Вона слухала мовчки, потім відсунула чашку.
— Не відкривайте. Я їду.
— Куди? — запитала Олена.
— Третя камера. Нестабільні показники.
— Я з тобою.
— Ні.
— Це не питання.
Галина подивилася на неї.
— Ти в дитинстві була легша.
— Ти просто могла мене забрати руками.
На підприємстві їх зустрів Петрович. Поліція вже була там: перевіряла камери спостереження, журнали в’їзду й доступи до приміщень. Машина Галини заїхала на територію в суботу о 00:53.
— Це підтверджує ваші слова, — сказав Андрій Сергійович. — Частково.
— Що значить частково?
— Ви приїхали. Тепер встановлюємо, де були далі.
Петрович підтвердив:
— Приїхала. Сказала, документи треба доробити до понеділка.
Галина різко глянула на нього.
— Я так сказала?
— Так.
Олена помітила біля службового входу кілька пар гумових чобіт. Робітники перевзувалися, щоб не тягнути воду й бруд усередину. Такі самі були на матері вранці після смерті Остапа. Підозріла деталь раптом стала звичайною робочою річчю. Поки що. На сортуванні цього дня працювали дві лінії. Працівниці в рукавичках розкладали яблука за якістю, і Олена вперше побачила, наскільки швидко те, що в документах називалося «75–80», у реальності летіло повз очі сотнями плодів. Світлана з цеху показала монітор.
— Оце колір. Оце калібр. Вага окремо.
— А «переробка»?
— Те, що не йде в товарне.
— І хтось вручну може змінити?
Жінка подивилася на Галину, яка стояла далі з Андрієм Сергійовичем.
— На лінії — одне. Потім є документи.
Олена не стала питати далі. Петрович із охорони впізнав Галинину машину на записі без збільшення.
— Вона завжди так стає. Лівим колесом на лінію.
— Чому?
— Бо каже, що розмітка дурна.
Галина, почувши, озирнулася.
— Вона справді дурна.
Навіть Андрій Сергійович усміхнувся. На кілька секунд нічна поїздка матері стала не алібі й не підозрою, а просто частиною її двадцяти семи років тут.
***
Біля камери номер три технік показав журнал системи. Кілька попереджень, ручне підтвердження, перевірка параметрів.
— Нічого аварійного, — пояснив він. — Коливання бувають. У камеру ніхто не заходив. Вхід без провітрювання тут узагалі заборонений.
Андрій Миколайович сидів у кабінеті з копіями сортувальних листів.
— Хто знав, що Остап Гнатович хотів починати саме звідси?
Галина відповіла:
— Я здогадувалася.
— Учора ви сказали, що дізналися від мене.
Вона стиснула губи.
— Батько останній місяць питав про третю камеру. Про відвантаження, втрати, сортування, переробку.
— Чому не сказали раніше?
— Бо це робочі питання.
Олена подивилася на неї.
— Ти боялася аудиту ще до того, як приїхав Андрій Миколайович.
— Я боялася скандалу після смерті власника.
— Не тільки.
Галина повернулася до неї.
— Не все, чого люди соромляться, є вбивством.
Олена замовкла. Фраза була правильною. Саме тому запам’яталася.
***
Андрій Сергійович підійшов до Галини вже на виході.
— О 01:27 ви були тут не сама.
Вона застигла.
— Звідки…
— Хто був із вами?
— Не хочу відповідати без адвоката.
Олена не втрималася:
— Чоловік?
— Ні.
— Жінка?
Галина закрила очі.
— Не жінка в тому сенсі, який ти зараз придумаєш.
— Що це взагалі означає?
— Означає: не твоя справа.
— Убили діда.
— Саме тому я не хочу змішувати це з тим, що я приховую з інших причин.
Андрій Сергійович нічого не коментував. Просто записав.
***
Ближче до четвертої Денис повернувся додому зі спортивною сумкою.
— Де був? — запитала Олена.
— У друга.
— Гроші?
Він глянув на неї.
— Позичив. Поверну те, що взяв.
— Поліції сказав?
— Ще ні.
— Скажеш.
— Лен.
— Сам. Я вже один раз вирішила, що якийсь факт можна не говорити. Більше не хочу.
Денис подивився на неї довше.
— Добре.
Софія тим часом збільшила фото о 01:56. Біля старого гаража справді проглядалася постать у темній куртці. Обличчя — суцільна пляма.
— Це може бути будь-хто, — сказала вона.
— Знаю.
— Ти звучиш розчаровано.
— Я вже хочу хоча б щось знати точно.
***
Увечері Тетяна розповіла Олені про будинок.
— Остап Оксані його років двадцять обіцяв.
— Прямо?
— Сто разів. Посваряться — «нічого не дам». Помиряться — «твій буде».
— Вона вкладала свої гроші?
— Дах, вікна, опалення. Архітектора привозила.
— А вам він щось обіцяв?
Тетяна відвела очі.
— Флігель.
— Подарувати?
— Ні. Щоб я мала право там жити, доки жива. Казав: «Діти тебе не виженуть», а я сказала: «Діти різні бувають». Він образився.
— Є папери?
— Які папери. Остап сказав.
Олена подивилася на старий будинок крізь вікно. У кожного тут була якась обіцянка Остапа. І майже жодна не мала форми документа.