Глава 9. Андрій Миколайович

Андрій Миколайович не був схожий на людину, яка приносить добрі новини. Він поклав на стіл тонку папку й сказав:
— Остап Гнатович звернувся до мене одинадцять днів тому.
— Сам? — запитав Віктор.
— Сам.
— Що перевіряти?
— Кілька конкретних ділянок обліку.
— Яких?
Аудитор подивився на Галину.
— Почати мали з камери номер три.
Мати не рухалася.
— Чому?
— Не пояснив.
— Які документи надіслав?
— Частину технологічних та внутрішніх звітів. Сортування, рух продукції, переробку.
— Можна побачити?
— Після погодження з людьми, які зараз ведуть справу.
Віктор тихо сказав:
— Я вже люблю його.
Галина глянула.
— Мовчи.
Андрій Миколайович показав останнє повідомлення від Остапа: «Понеділок 11:30. Як домовлялися. Почнемо з №3. Не попереджайте нікого». Надіслано в п’ятницю о 18:11. Після фальшивої смерті. Остап не скасував перевірку. Навпаки, підтвердив.
— Ти знала? — запитала Олена матір.
— Ні.
— Точно?
— Олено.
— Ти зараз виглядаєш так, ніби знала.
Галина підвелася.
— Я фінансовий директор. Незалежний аудит після смерті власника — достатня причина нервувати.
— Він тоді ще був живий, коли підтвердив аудит.
Мати нічого не відповіла. Аудитор попросив не влаштовувати з його приїзду сімейну раду, але за десять хвилин усі вже були в великій кімнаті.
— Я не поліція, — сказав Андрій Миколайович.
— Нам уже все одно, — відповів Віктор.
— Дарма.
Він дістав копії листування з Остапом. Запити були нудні: відвантаження, сортування, втрати, переробка, окремо камера №3. Саме ця нудність налякала Галину сильніше, ніж якби там було написано «крадіжка».
— Батько вас найняв через когось із нас? — запитала Олена.
— Він найняв мене через цифри.
— Дуже аудиторська відповідь.
— Я аудитор.
Галина встала.
— У мене робочий ноутбук на підприємстві.
— Сьогодні не потрібен.
— А коли?
— Коли попросить слідство або коли ми погодимо порядок із керівництвом.
— Я і є керівництво фінансів.
Андрій Миколайович подивився на неї довше, ніж було ввічливо.
— Саме тому поспішати не будемо.
Олена побачила, як мати стискає губи. Не провину. Страх втрати контролю — той самий, який був у всіх Вербицьких, тільки в різних формах.
***
Денис сам знайшов Олену після обіду.
— Я скажу, тільки ти не починай.
— Уже страшно.
Він завів її в комору й зачинив двері.
— Я взяв гроші.
— Які?
— З дідового кабінету.
— Коли?
— Коли всі думали, що він помер.
Олена дивилася на нього.
— Скільки?
Денис назвав суму.
— Ти ідіот.
— Це я вже знаю.
— Як зайшов?
— Запасний ключ із Тетяниної зв’язки.
— А о 01:08?
— Повертав ключ.
Ось металевий звук. Куртка. Комора.
— Гроші де?
— Нема.
— Що значить нема?
— Витратив.
— На що?
— Не зараз.
Олена сперлася спиною об полицю.
— Ви всі вирішили мене вбити цими словами?
— Я не брав синю папку.
Олена завмерла.
— Звідки ти знаєш про синю папку?
— Бачив у кабінеті до всього цього. Дід її ховав, коли я заходив.
Вона не сказала, що сама бачила папку в руках Галини. Це рішення здавалось маленьким. Пізніше Олена шкодуватиме саме про нього.
***
У дідовому кабінеті нижня шухляда була відкрита. На дереві всередині — широкий прямокутний слід без пилу. Конверт із грошима був менший.
— Тут ще щось лежало, — сказала Олена.
Денис стояв у дверях.
— Може, папка.
— Ти її не чіпав?
— Ні.
— Чесно?
— Після того, що вже сказав про гроші, сенс брехати саме про папку невеликий.
У цьому була логіка. Пізніше Софія показала збільшений кадр Оксани біля столу. Поряд із планом будинку лежав документ із заголовком «ОРІЄНТОВНА РИНКОВА ВАРТІСТЬ».
— Мама робила оцінку, — сказала Софія.
— Для чого?
— Хотіла колись маленький готель. У старій частині.
— Дід знав?
— Про ідею — так. Про оцінку не впевнена.
Олена згадала сварку після його воскресіння. «Ти не можеш кожного разу все переписувати тільки тому, що розсердився». Ще один секрет. Ще одна людина, якій понеділок міг зіпсувати життя.