Глава 8. Версії

Поліція називала це уточненням показань. Віктор — допитом. Тетяна — «ходять і питають те саме». Олена бачила інше: кожен будував версію, у якій його власна брехня мала нормальне пояснення. Віктор першим визнав, що після смерті батька шукав його телефон.
— Навіщо?
— Номер.
— Чий?
— Бориса Павловича Крамаренка.
— Хто це?
— Людина, з якою я маю справу.
— Яку?
Віктор подивився на Андрія Сергійовича.
— Поясню окремо.
— Чому не тут?
— Бо це не стосується смерті.
— Це ми вирішимо після пояснення, — сказав слідчий.
Віктор скривився, але сперечатися не став. Після свого опитування Олена вийшла на задній ґанок. Дощ закінчився, але по жолобу ще стікала вода. Андрій Сергійович стояв біля машини й переглядав записи.
— Ви всіх так довго питаєте?
— Залежить від відповідей.
— І від брехні?
Він підняв очі.
— Люди після раптової смерті часто плутають час і послідовність. Це не те саме, що брехня.
Олена мало не сказала про синю папку. Вона вже бачила матір біля дідового кабінету напередодні. Пам’ятала, як Галина поклала її під пахву й сказала не лізти.
— Щось іще? — запитав Андрій Сергійович.
Олена дивилася на мокрий двір.
— Ні.
Він кивнув і повернувся до записів. Олена зробила три кроки до дверей і зупинилася. Могла повернутися. Не повернулася. Не тому, що вирішила, ніби папка точно неважлива. Навпаки — саме тому, що могла бути важлива для матері. Це було перше рішення Олени в розслідуванні. І перше неправильне.
***
Денис повторив, що після опівночі нікуди не виходив. Олена слухала кілька хвилин, потім сказала:
— Я бачила його о 01:08.
Денис різко повернувся.
— Лен.
— У куртці. Біля комори. І щось металеве дзенькнуло.
Андрій Сергійович подивився на нього.
— Поясните?
— Ходив по зарядку.
— О першій ночі?
— Я вже це чув.
Олена не відчувала задоволення від того, що здала двоюрідного брата. Просто не хотіла вдруге залишити в голові факт, який потім стане важливішим за її бажання когось не підставити. Але коли Андрій Сергійович запитав:
— Було ще щось дивне після того, як Остап Гнатович повернувся?
вона сказала:
— Ні.
Синя папка лишилася в неї в голові. Олена одразу зрозуміла, що зробила. Не виправилася. Мати й без того виїхала вночі, повернулася в гумових чоботах і тепер виглядала найзручнішою людиною для будь-якої підозри.
***
Софія принесла оригінали фотографій. 23:48 — двір. 00:03 — коридор. 00:11 — сходи. 00:18 — Оксана над планом будинку. 00:22 — випадковий кадр підлоги й чиєїсь ноги. 01:56 — темне вікно. На останньому в кадр потрапили бічні двері. Вони здавалися прочиненими.
— Можна збільшити? — запитала Олена.
— Можна. Краще не стане.
Софія збільшила. У дворі біля дерева була темна пляма, схожа на людський силует.
— Тут хтось є.
— Або гілка. Або Денис. Або привид діда, який цього разу вирішив не чекати труни.
— Соф.
— Я просто кажу, що фото погане.
Поліція забрала оригінали разом із метаданими. Олена вперше подумала, що Софіїна звичка фотографувати все підряд може бути кориснішою за їхні спогади.
***
Телефон Остапа так і не знайшли. Тетяна сказала, що в п’ятницю приносила йому в гостьовий зарядку. Близько п’ятої він сам подзвонив і попросив випустити Роя так, щоб пес не побіг до нього. Олена чула ще один дзвінок о 22:14. Отже, телефон був у Остапа після фальшивої смерті. Просто зник пізніше. Ближче до вечора приїхав чоловік років шістдесяти.
— Марченко Андрій Миколайович.
Олена відразу згадала настільний календар.
— А.М.?
Чоловік глянув на неї.
— Можливо.
— У понеділок 11:30?
Тепер він здивувався.
— Так.
— Ви мали зустріч із дідом?
— Мав.
— Навіщо?
— Я аудитор.
Галина стояла в дверях. Її обличчя змінилося швидше, ніж вона встигла це приховати. Олена побачила. І цього разу вже не могла переконати себе, що страх матері нічого не означає.