Глава 7. Цього разу

О 05:36 Тетяна Петрівна закричала. Олена прокинулася одразу. Не зрозуміла слів — тільки голос, у якому не було нічого від учорашнього обурення чи метушні. Вибігла в коридор босоніж. Віктор з’явився з іншого боку в футболці. Софія — в нічній сорочці. Денис — без шкарпеток, з телефоном у руці. Оксана вже стояла там, повністю одягнена — у джинсах і бежевому светрі. Олена помітила це й відразу забула, бо Тетяна стояла біля відкритих дверей до підвальних сходів.
— Він там.
Остап Гнатович лежав унизу на боці. Одна домашня туфля залишилася на нозі, друга — вище, на третій сходинці.
— Тату! — крикнув Віктор.
Він рвонувся вперед, але Тетяна схопила його за рукав.
— Не лізь.
— Та що ви…
Олена вже набирала екстрену службу. Назвала адресу, вік, сказала «падіння зі сходів», хоча не знала, чи бачила падіння хоч одна людина. Оксана стояла біля стіни. На правому рукаві біля зап’ястка стирчала маленька витягнута петля. Вона помітила її, провела пальцями й опустила манжет нижче. Дрібниця залишилася в Олениній пам’яті без причини. Рой не гавкав. Стояв біля дверей і скавчав. Медики приїхали швидко. Потім — поліція. Кілька хвилин усі ще жили в тому дивному проміжку, коли мозок відмовлявся прийняти очевидне: учора Остап уже «помер» і вийшов живим із гостьового будинку. Тепер це теж могло бути чимось його. Не було. Цього разу він справді помер. Поки чекали медиків і поліцію, кухня знову стала місцем, де всі опинилися випадково. Віктор ходив від вікна до дверей. Софія сиділа, обхопивши чашку двома руками. Денис тричі виходив курити, хоча Олена ніколи не бачила в нього сигарет. Тетяна поставила воду й забула ввімкнути чайник. Галина ще не повернулася.
— Де вона? — запитав Віктор.
Ніхто не відповів. Оксана стояла біля мийки, раз по раз підтягуючи правий рукав.
— Ти спала в цьому? — спитала Софія.
Оксана подивилася на себе, ніби вперше побачила одяг.
— Не спалося. Встала раніше.
Тетяна нарешті натиснула кнопку чайника.
— Не треба зараз нікого допитувати.
— Я не допитую.
— У вас у всіх обличчя однакові.
Це була перша звичайна репліка після крику. Ніхто не засміявся. Коли у дворі зупинилася машина швидкої, Рой сховався під столом.
***
Біля сьомої повернулася Галина. Олена побачила машину через вікно. 06:42. Мати вийшла в тій самій сірій кофті, чорних штанах і пальті. На ногах — гумові чоботи, брудні по краях. Вона глянула на поліцейську машину й зупинилася.
— Ні.
Олена вийшла на ґанок.
— Де ти була?
— На підприємстві.
— Всю ніч?
— Так.
— Чому в чоботах?
Галина подивилася на ноги, ніби тільки зараз їх побачила.
— Там мокро.
Андрій Сергійович, слідчий, записав і це.
***
Родину опитували окремо. Оксана сказала, що лягла близько одинадцятої й після цього кімнату не залишала. Софія не підтвердила.
— Я спала. Я не можу знати, чи мама виходила.
Віктор був у своїй кімнаті. Денис теж заявив, що після опівночі спав. Олена згадала його о 01:08, у куртці біля комори. Поки промовчала. Не тому, що хотіла захистити. Просто не могла одночасно зрозуміти, що важливо, а що ні. Тетяна розповіла, що прокинулася рано, пішла по воду й побачила відчинені двері до підвалу. На верхній сходинці увімкнулося світло, і тоді вона побачила Остапа.
— Я спочатку подумала, що він знову…
Не закінчила. Ніхто не попросив. Коли поліція працювала біля сходів, Тетяна зняла з дзеркала Ларисин рушник, поправила край і накрила знову. Тепер ніхто не жартував із прикмет.
***
На кухні стояла та сама велика каструля супу, яку Тетяна готувала на фальшиві поминки. Віктор подивився на неї.
— Не можу.
— Їсти треба.
— Таню.
— Що?
Він сів. Олена теж. Усього кілька годин тому Остап сидів за цим столом, чистив яблуко й керував усіма навколо. Тепер у домі ходили чужі люди в рукавичках, фотографували його сходи, двері, туфлі, телефонні зарядки. І ще до обіду Олена зрозуміла одну неприємну річ. Кожен член родини вже сказав поліції хоча б щось не зовсім правдиве.