Глава 6. Після дев’ятої

Після дев’ятої будинок почав жити так, ніби нічого не сталося. Саме це було найгірше. Тетяна прибрала чашки. Галина пішла в кабінет. Віктор комусь дзвонив у дворі. Денис двічі пройшов повз двері Остапового кабінету. Софія фотографувала сходи й порожнє місце, де ще кілька годин тому стояла труна. Оксана розклала креслення на столі. Остап Гнатович сидів на своєму звичному місці. Живий. Олена ніяк не могла звикнути до самого факту.
— Ти не збираєшся вибачитися? — запитала вона.
— За що?
— Хоча б за те, що я їхала сюди на твій похорон.
— Я тебе не кликав.
— Ти помер.
— Отже, щось від мене тобі все-таки треба.
Олена відсунула чашку.
— Не починай.
— Ти роками робиш вигляд, що тобі нічого від цієї сім’ї не треба.
— Мені не треба, щоб ти вибирав мені роботу й місто.
— Я пропонував нормальну справу.
— Ти пропонував повернутися під твій контроль.
— Велика різниця.
— Для тебе — ні.
Остап дивився на неї кілька секунд. Потім узяв яблуко з миски й почав чистити маленьким ножем.
— Лариса теж так говорила, — сказав він.
Олена завмерла.
— Що саме?
— Що я всім командую.
— І?
— Жила зі мною сорок років.
— Це не означає, що вона була неправа.
Остап усміхнувся кутиком рота.
— Оце вже її онука.
Вона вийшла, поки розмова не перетворилася на стару сварку.
***
Близько десятої Олена побачила Галину в дідовому кабінеті. Мати стояла біля столу з синьою пластиковою папкою. Остап зайшов слідом.
— Поклади.
Галина різко повернулася.
— Я просто дивилася.
— Я сказав поклади.
— Що це?
— Тебе не стосується.
— Якщо там документи підприємства, стосується.
— У понеділок дізнаєшся.
— Ти знущаєшся?
— Ні.
— Після сьогоднішнього ти ще будеш говорити загадками?
— Особливо після сьогоднішнього.
Галина поклала папку й вийшла. У коридорі побачила Олену.
— Що?
— Нічого.
— Не починай.
Мати пішла нагору. Олена заглянула в кабінет. Остап уже зачинив папку в шухляду.
— Що там?
— Тобі теж не стосується.
— Це сімейний девіз?
— Можна зробити герб.
***
Пізніше Оксана говорила з батьком у малій кімнаті. Двері були не до кінця зачинені. Олена не підслуховувала. Спочатку.
— Ти не можеш кожного разу все переписувати тільки тому, що розсердився, — сказала Оксана.
— Можу.
— Ні.
— Будинок мій.
— А гроші в нього вкладала я.
Далі голоси стали тихішими. Софія пройшла коридором із фотоапаратом і побачила на столику Оксанин план.
— Мам, ти його тут залишила?
— Не чіпай.
На аркуші були позначені кімнати, товщина стін, дверні отвори. Олена згадала вісімдесят шість сантиметрів і подумала, що тітка знає цей будинок майже по цеглині. Остап вийшов після одинадцятої. Обличчя спокійне. Оксана залишилася всередині й кілька хвилин не рухалася. За пізньою вечерею Остап поводився так, ніби найгірше вже позаду. Сам попросив хліба, поскаржився на пересолену рибу й запитав у Віктора, чи відправили машину до Черкас. Галина поклала виделку.
— Ти серйозно зараз про роботу?
— А що змінилося?
— Ти сьогодні воскрес.
— І?
Віктор засміявся.
— Ні, все-таки геніальна людина.
Оксана не сміялася. Вона дивилася на батька через стіл. На стіні за ним висіла стара фотографія Лариси в саду. Олена раніше не звертала уваги, що бабуся там тримала не кошик, а папку й олівець.
— Це мама рахувала? — раптом запитала Галина, теж помітивши фото.
Остап озирнувся.
— Що?
— На фотографії.
— Усе вона рахувала. І всіх.
— А земля?
Він повернувся до тарілки.
— Яка земля?
— Перші шість гектарів.
Олена побачила, як мати змінилася. Остап відламав шматок хліба.
— Земля була. Сад я зробив.
Галина нічого не сказала, але Олена запам’ятала цю коротку відповідь. Не тому, що тоді розуміла її значення. Тому що мати перестала їсти.
***
О 22:14 Олена чула, як дід говорив телефоном у коридорі.
— Так… У понеділок… Ні, після сьогоднішнього — тим більше.
Потім тихіше:
— Як домовлялися.
Коли він проходив повз, Олена запитала:
— Хто це?
— Людина.
— Дуже змістовно.
— Не підслуховуй.
— Говори тихіше.
Остап пішов нагору. Близько опівночі будинок нарешті затих. О 00:41 Олена почула машину. Виглянула у вікно: Галина виїхала з двору в темному пальті. Олена подивилася на телефон. 00:41. О 01:08 у коридорі дзенькнули ключі. Денис стояв біля комори в куртці.
— Що робиш?
Він здригнувся.
— Зарядку шукаю.
— О першій ночі?
— Не спиться.
Десь металево клацнуло. Денис відразу підняв руку.
— Не починай.
Олена повернулася в кімнату. Прокинулася знову близько 02:47. Голоси. Чоловічий — Остапа. Другий — жіночий. Не гучна сварка. Швидше розмова, яку двоє намагаються вести тихо й час від часу все одно шиплять одне на одного. Олена вийшла в коридор. Голоси стихли. На сходах з’явилася Софія.
— Ти теж чула?
— Маму?
— Не знаю.
— Вона в кімнаті?
Софія глянула назад.
— Я не перевіряла.
Олена постояла ще трохи. Рой лежав біля заднього коридору, підняв голову й знову опустив. Більше нічого. Олена повернулася в ліжко. Уранці вона згадуватиме ці хвилини десятки разів. Тієї ночі вони здавалися просто ще однією сімейною сваркою.