Глава 5. Живий

Перші десять хвилин після воскресіння Остапа Гнатовича ніхто не поводився гідно. Віктор матюкався. Галина плакала й одночасно вимагала пояснень. Оксана ще раз спробувала вдарити батька. Тетяна Петрівна закрила двері гостьового будинку й сказала Рою:
— Через тебе.
Пес був єдиним, хто не виглядав винним. Олена стояла осторонь. Остап подивився на неї.
— Приїхала.
— На похорон.
— Бачу.
— Я рада, що тобі смішно.
— Мені не смішно.
— Ще гірше.
У великій кімнаті вони сіли навколо порожньої труни, бо ніхто не додумався її винести. Від цього вся розмова виглядала ще абсурдніше.
— Це був тест, — сказав Остап.
Віктор засміявся.
— Ти влаштував власний похорон, щоб нас тестувати?
— Так.
— На що?
— На поведінку.
— Прекрасно. І як ми склали?
Остап подивився на нього.
— По-різному.
Денис сидів так тихо, що Олена мимоволі глянула на нього. Ще вранці він шукав зарядку в дідовому кабінеті. Тепер не підіймав очей.
— Що ти хотів побачити? — запитала Олена.
Остап не відповів одразу.
— Що люди роблять, коли думають, що ніхто вже не запитає.
— Це не відповідь, — сказала Галина.
— Для мене відповідь.
— Ти стежив за нами?
— Наскільки міг.
— І що? — Віктор нахилився вперед. — Побачив, як я замовив труну? Вітаю.
— Не тільки.
Денис опустив голову ще нижче. Галина стиснула чашку. Олена помітила обох.
— Ти когось ловив, — сказала вона.
Остап глянув на неї уважніше.
— Може бути.
— Кого?
— Якби знав, не треба було б цього робити.
Оце вже звучало правдивіше. Остап не був всемогутнім режисером власної вистави. Він щось підозрював, але не знав кого саме. Тетяна принесла чай.
— Вам не соромно?
— Таню, ти сама погодилася.
— Я погодилася сказати, що ви померли. Я не погоджувалася на труну.
Віктор підняв руку.
— Труна моя. Дякую.
— Бачив, — сказав Остап.
— Припини.
Остап обвів поглядом родину.
— Дякую. Я побачив те, що хотів побачити.
Галина поставила чашку занадто обережно.
— Що саме?
— У понеділок розберемося.
Оксана повернулася від вікна.
— Що буде в понеділок?
— Приїдуть люди.
— Які?
— З Києва.
Галина застигла. Віктор теж це побачив.
— Аудит?
Остап усміхнувся.
— Побачимо.
— Ні, ти зараз скажеш.
— Я нічого тобі не винен.
— Ти щойно змусив мене організувати твій похорон.
— Це було твоє рішення.
Віктор підвівся.
— Я його вб’ю.
Тетяна сказала:
— Не сьогодні.
Усі повернулися.
— Що?
— У мене вже їжі на поминки зроблено.
Софія засміялася першою. Потім Денис. Через секунду навіть Галина затулила рот долонею. Остап не сміявся. Для нього це справді не була дурна витівка. Після першого крику всі розійшлися по різних кімнатах, але Остап через двадцять хвилин наказав накривати на стіл.
— Я їсти не буду, — сказала Галина.
— Тебе ніхто не змушує.
Тетяна поставила суп із такою силою, що ложки дзенькнули.
— Я два дні готувала на поминки.
Остап подивився в каструлю.
— Нормальний суп.
— Дякую. Дуже вчасно.
Денис сів найдалі від діда. Віктор навпаки — навпроти, ніби хотів не вечеряти, а вести переговори.
— Ти хоч розумієш, що зробив? — запитав він.
— Так.
— Нас могли поліцією…
— Не могли, якщо ви не викликали.
Тетяна грюкнула кришкою.
— От не треба пишатися.
Остап замовк. На секунду. Олена спостерігала за ним і раптом зрозуміла, що він справді не чекав такого масштабу. Хотів побачити, хто полізе в кабінет, хто шукатиме документи, хто зателефонує потрібним людям. Але не прорахував труну, кутю, сусідів, жінок із вінками.
— Ви всі дуже швидко організувалися, — сказав він.
— Бо ти помер, — відповіла Галина.
— Умовно.
— Тату, смерть не буває умовною.
Пізніше ця фраза повертатиметься Олені частіше, ніж будь-яка інша.
***
Пізніше Олена зайшла до гостьового будинку, поки Тетяна збирала посуд. На столі стояли кілька порожніх тарілок, пляшка води, зарядка, старі газети й блокнот Остапа. Він устиг прожити тут майже добу, слухаючи, як родина готує його похорон за кілька десятків метрів.
— Ти серйозно сидів тут і дивився у вікно? — запитала вона.
— Не весь час.
— І тобі не було соромно?
— Було цікаво.
— Це не краще.
Остап закрив блокнот.
— Ти теж приїхала швидше, ніж я думав.
— Ти помер.
— І все одно приїхала.
— Не роби з цього перемогу.
Він усміхнувся.
— Ти все ще думаєш, що мені від тебе треба тільки повернення в компанію.
— А тобі треба щось інше?
Остап не відповів. Це дратувало в ньому найбільше: він залишав половину фрази й змушував інших доробляти її за нього.
***
Увечері ритуальна служба приїхала забирати порожню труну. Той самий чоловік подивився на Остапа, який стояв у коридорі, потім на труну, потім на Тетяну.
— Скасування?
— Так.
— Причина?
Тетяна подивилася на Остапа.
— Покращення стану.