Глава 4. До п’ятої

До п’ятої години приїхали троє людей, які не знали, що Остап Гнатович помер. Першим був Петрович із підприємства.
— Я до Остапа Гнатовича.
Тетяна стала у дверях.
— Його нема.
— Я знаю, що в хаті. Він сам сказав заїхати після четвертої.
Олена, яка стояла в коридорі, побачила, як Тетяна сильніше стиснула ручку.
— Не може.
— Чого?
— Помер.
Петрович зняв шапку.
— Коли?
— Учора.
Він кілька секунд дивився на неї.
— Учора о шостій ми говорили.
Тетяна зачинила двері швидше, ніж було ввічливо.
— Він дзвонив після шостої? — запитала Олена.
— Люди плутають час.
— Теть Таню.
— Не зараз.
Другий дзвінок був від Ніни Василівни. Вона принесла пакет із якимись паперами й одразу побачила труну.
— Ой.
Постояла.
— А він же сьогодні зранку мені повідомлення написав.
Галина, яка вийшла з кухні, побіліла.
— Може, відправив раніше.
Ніна дістала телефон.
— О восьмій сім.
— Ніно Василівно, — сказала Тетяна, — давайте потім.
— Я що, заважаю людині померти?
Ніхто не відповів. Третього Олена вже не запам’ятала. Чоловік привіз якусь деталь для старого обприскувача й сказав, що Остап сам домовився забрати її сьогодні. До четвертої в Олени перестали складатися навіть погані пояснення. Коли друга сусідка принесла пиріг, Олена вже перестала запам’ятовувати імена. Люди приходили не лише до Остапа. Хтось питав Тетяну, чи тримається Галина; хтось згадував Ларису; старий тракторист із сусіднього села приніс яблука, хоча на підприємстві їх були тисячі тонн.
— Це з тих старих дерев, — пояснив він. — Ще Лариса садила.
Олена взяла одне. Маленьке, нерівне, зовсім не схоже на товарне яблуко з сортування.
— Вона сама садила?
— Усі тоді самі садили.
— А дід?
Чоловік усміхнувся.
— Остап більше показував, куди.
Тетяна почула й сказала:
— Не починай на похороні.
— Та я ж добре.
— От і мовчи добре.
Чоловік послухався. Олена залишила яблуко на підвіконні. Через годину, коли порожня труна вже стояла в великій кімнаті, воно все ще лежало там — єдина річ у домі, яка виглядала так, ніби прийшла з іншої версії сімейної історії.
***
Софія ходила будинком із фотоапаратом.
— Ти реально знімаєш похорон? — запитав Денис.
— Ні. Деталі.
— Навіщо?
— Так менше хочеться кричати.
Вона фотографувала мокре скло, руки Тетяни з борошном, старий рушник на дзеркалі, Роя біля дверей. На одному кадрі через вікно випадково потрапив гостьовий будинок.
— Дивись, — сказала Софія Олені.
У вікні будиночка було світло.
— Може, забули вимкнути.
— Коли? Учора?
Рой почув їх і знову заскиглив. Олена пішла до великої кімнати. Труна стояла відкрита. Порожня. Віктор саме сперечався з Галиною.
— Якщо тіло не привезуть до п’ятої, я сам поїду.
— Не треба.
— Куди не треба? У морг? Назви хоча б який.
Галина мовчала.
— Мам, досить, — сказала Олена. — Де дід?
Тетяна побіліла. Рой раптом рвонувся. Денис не втримав двері. Пес вилетів у двір і побіг прямо до гостьового будинку.
— Рой! — крикнула Тетяна.
Усі вийшли слідом. Гостьовий будинок був замкнений. Рой дряпав двері й скавчав так, ніби за ними була людина.
— Відкривайте, — сказав Віктор.
— Ключа нема, — відповіла Тетяна.
— Таню.
— Нема.
Софія підняла камеру, але Оксана опустила їй руку.
— Не треба.
Олена почула звук усередині. Не крок. Наче ніжка стільця ковзнула по підлозі. Віктор ударив долонею у двері.
— Хто там?
Тиша. Потім клацнув замок. Двері відчинилися. Остап Гнатович стояв на порозі живий. Сорочка, жилет, домашні капці. За його спиною на столі стояла тарілка, чашка й зарядка для телефона. Він подивився на Роя.
— Ну от. Пес усе зіпсував.
Ніхто не говорив. Першою до нього підійшла Оксана й ударила долонею в груди.
— Ти збожеволів?
Остап відступив.
— Обережно.
Віктор почав сміятися. Не від радості.
— Я похорон замовив.
— Бачив.
— Що?
— З вікна.
— Припини так говорити.
Галина стояла біла. Тетяна дивилася в землю. Олена нарешті зрозуміла, чому ніхто не міг назвати лікаря, морг, машину чи документ про смерть. Нічого цього не існувало. Був живий чоловік у гостьовому будинку й порожня труна в домі. Остап глянув на всіх.
— Ну що. Заходьте. До п’ятої ще встигли.