Глава 3. До третьої

У суботу зранку Олена поїхала з Денисом на підприємство. Формально — по квіти й кілька речей, які Галина залишила в кабінеті. Насправді Олена хотіла побачити місце, про яке всі говорили так, ніби воно могло пояснити діда краще за родину. «Вербицький сад» працював навіть у день похорону. У сортувальному цеху було холодно й світло. Яблука йшли стрічкою під камерами та лампами: машина визначала калібр і колір, далі робітниці вручну забирали пошкоджені плоди, ящики рухалися до палет. Пахло холодним яблуком, картоном і металом.
— Дід любив стояти тут і всіх нервувати, — сказав Денис.
— Чому?
— Бо міг побачити одне яблуко не там і зупинити всю лінію.
— Корисна людина.
— Для якості — так. Для нервової системи — ні.
Їх зустрів Іван Сергійович.
— Олено? Давно не бачив.
Потім подивився на Дениса.
— А ти чого?
— У мене окреме запрошення.
— Від кого?
— Від життя.
Іван не усміхнувся.
— Остап Гнатович учора ще сюди дзвонив.
Олена зупинилася.
— Учора?
— Вранці. Сказав третю камеру не відкривати без нього.
Він провів їх коридором сховища. На герметичних дверях були номери й попереджувальні знаки. Біля третьої — окремий датчик і табличка про контрольовану атмосферу.
— Там кисню мало, — пояснив Іван. — Просто так ніхто не заходить. Спочатку вентиляція, заміри, процедура.
— Що там?
— Gala.
— І що з нею?
— Нічого. Батько ваш чомусь тримав партію й просив не відвантажувати частину.
— Чому?
— Сказав, цифри не подобаються.
Денис різко відвів погляд. Олена помітила.
— Які цифри?
Іван знизав плечима.
— Сортування, переробка, вихід товарного яблука. Це вже до Галини Василівни.
Іван провів їх через холодний коридор до сортування. Лінія цього дня стояла, але на підлозі ще пахло яблуками й картоном. На одному піддоні лишили кілька ящиків Gala.
— Дід сам сюди ходив? — запитала Олена.
— Останній місяць — часто.
— Навіщо?
— Дивився вихід по калібрах. Питав, чому з камери виходить одне, а в паперах потім інше.
Денис сказав:
— Він завжди питав.
— Не так.
Іван підняв один плід, покрутив у руці.
— Раніше лаявся, якщо яблуко не те. Тепер рахував.
Біля старого фото на стіні Олена зупинилася. Молоді дерева, трактор, кілька людей у гумових чоботах. Лариса стояла ближче до камери, Остап — позаду.
— Це ті перші шість гектарів?
Іван усміхнувся.
— Ага. Ларисині.
— Чому Ларисині?
— Так старі називали.
— Чому?
Він знизав плечима.
— Бо вона тут жила більше за всіх.
Відповідь була явно неповною, але Денис уже кликав її в кабінет. Олена сфотографувала старий знімок на телефон.
***
У маленькому дідовому кабінеті стояв запах паперу й дешевого мила. На стіні висіла копія того самого старого фото, але Олена вже не зупинилася. На столі лежав настільний календар. На понеділок було записано: 11:30 — А.М. Олена сфотографувала.
— Тобі навіщо? — запитав Денис.
— Щоб не забути.
— Дід помер.
— Я пам’ятаю.
Денис ходив кабінетом і відкривав шухляди поглядом, але руками не торкався.
— Що шукаєш?
— Нічого.
— У вас це спадкове.
— Зарядку.
— Тут теж?
— Я багато заряджаюся.
***
На подвір’ї Іван наздогнав Олену.
— Щось дивне все це.
— Що саме?
— Учора ваш дід говорив нормально. Ніякого «прощавайте». Питав, чи до третьої встигнемо перегнати одну партію.
— До третьої години?
— Так. Потім передзвонив і сказав не чіпати.
— Він хворів?
— У його віці всі щось мають. Але щоб оце взяти й померти того ж дня — не виглядав.
Дорогою назад Денис мовчав.
— Ти знаєш, хто А.М.? — запитала Олена.
— Ні.
Занадто швидко.
— А третя камера?
— Що третя?
— Дід щось перевіряв.
Денис зупинив машину біля будинку й повернувся до неї.
— Лен, ти давно в сім’ї не була. Не починай за один день робити вигляд, що знаєш, хто тут що робить.
Олена відчинила двері.
— Я й не знаю.
Вона вийшла.
— Саме тому й питаю.