Глава 2. Не тут

До обіду Олена почула п’ять різних версій того, де перебуває тіло Остапа Гнатовича. У лікарні. У морзі. «На оформленні». «Його привезуть увечері». І ще одну Тетянину:
— Не мороч собі голову.
Олена морочила. Вона двічі пробувала спитати матір, у якому саме морзі дід. Галина щоразу знаходила причину піти: треба передзвонити священнику, уточнити людей із підприємства, перевірити, скільки замовили хліба.
— Мам, я можу сама подзвонити й домовитися, якщо скажеш куди.
— Уже домовлено.
— Ким?
— Таня все зробила.
Тетяна, почувши своє ім’я, виглянула з кухні.
— Що я зробила?
Галина подивилася на неї.
— Усе.
— А. Так.
Олена вже не знала, чи вони змовилися, чи просто погано брешуть окремо. На кухні Тетяна Петрівна вже жила завтрашнім похороном. На одному столі лежали серветки, на другому — списки продуктів. Ніна Василівна, сусідка, різала цибулю й командувала так, ніби була тут співвласницею.
— Кутю я сама, — сказала Тетяна.
— Я й не лізу.
— Ти вже родзинки пересипала.
— Бо ти мало дала.
Олена сіла біля вікна.
— А бабуся теж усе це робила?
Ніна підняла голову.
— Лариса? Вона б зараз Остапа сама воскресила, аби не морочив людям голову.
Тетяна різко дзенькнула ножем об дошку.
— Ніно.
— Що? Я про характер.
Олена вперше за день усміхнулася. Ніна повернулася до цибулі.
— Вона тут колись усе знала: хто прийшов у сад, кому аванс, хто з ким посварився, у кого дитина захворіла. Остап землю бачив рядами, а Лариса — людьми.
Тетяна нічого не додала, але перестала різати швидше, ніж треба. Олена подумала, що про бабусю в родині майже завжди говорили як про дружину Остапа. Ніна щойно сказала про іншу людину.
***
У бабусиній кімнаті майже нічого не змінилося. Ларисини парфуми давно вивітрилися, але шафа, маленький туалетний столик і порцелянова собака на комоді лишилися. Колись Олена розбила таку саму. Дід кричав, а бабуся сказала, що це просто річ. Остап замовк не тому, що погодився. Просто сперечатися з Ларисою при дітях не любив. На стіні висіло фото старого саду: ще тонкі дерева, жінки в хустках, чоловіки біля причепа. Олена пам’ятала, що бабуся знала майже всіх працівників на ім’я. Після її смерті фотографії лишилися, а історії — ні. Рушник із цієї кімнати тепер накривав дзеркало в коридорі.
***
Після дванадцятої приїхав Віктор із Денисом.
— Де батько? — було перше, що запитав Віктор.
Олена мало не засміялася.
— Теж?
— Що?
— Нічого.
Галина сказала:
— Пізніше привезуть.
— Звідки?
— Вітю, не зараз.
— Галю, я не питаю номер рахунку. Я питаю, де тіло нашого батька.
Денис слухав краєм вуха. Дивився не на родину, а на двері дідового кабінету.
— Там закрито?
Тетяна повернулася.
— А тобі що?
— Зарядку забув минулого разу.
— Яку?
— Для телефона.
— У тебе інший телефон.
Денис помовчав.
— Універсальна.
Олена подивилася на нього. Він усміхнувся.
— Ви всі сьогодні це слово полюбили?
***
Оксана спустилася зі згортком креслень. Один аркуш розгорнувся на столі: план старої частини будинку, товсті чорні стіни, дверні прорізи, цифри біля кімнат.
— Це що? — запитав Віктор.
— Старий план.
— Навіщо він тобі сьогодні?
— Не сьогодні. Архітектор просив перевірити кілька розмірів, я принесла його ще раніше.
Олена нахилилася.
— Вісімдесят шість сантиметрів?
Оксана кивнула.
— Старий отвір. Нові двері треба замовляти нестандартні.
— Ти реально зараз обговорюєш двері? — запитав Віктор.
— Ти п’ять хвилин тому питав, чи кабінет батька замкнений.
— Мені потрібен його телефон.
У кімнаті стало тихіше.
— Навіщо? — запитала Галина.
— Номер.
— Який?
— Людини, з якою він працював.
— Назви ім’я.
Віктор зітхнув.
— Не починай.
Дзвінок у двері врятував його.
***
Двоє чоловіків із ритуальної служби занесли труну. Порожню. Олена стояла в коридорі, поки її ставили у великій кімнаті. Дерево тихо вдарилося ніжкою об підлогу, і Тетяна відразу сказала:
— Обережно.
Наче Остап уже був усередині. Один із чоловіків запитав:
— А тіло?
— Буде, — відповіла Тетяна.
Він не став уточнювати. Мабуть, професійно знав, коли не треба. Коли машина поїхала, Олена обернулася до матері.
— Все. Досить.
— Олено.
— Назви морг.
Галина закрила очі.
— Ти дізнаєшся сьогодні.
— Коли?
— Сьогодні.
— Це не відповідь.
Рой знову заскиглив за задніми дверима. Пес одразу встав, коли Олена підійшла. Тягнув не просто у двір — до гостьового будинку.
— Не випускай, — сказала Тетяна.
— Чому?
— Бо сказала.
— Це не причина.
— Для цього собаки — причина.
Олена не відчинила.
***
Увечері задзвонив старий стаціонарний телефон. Тетяна взяла слухавку.
— Так… Нема його.
Помовчала.
— Я сказала, нема.
Вона хотіла покласти трубку, але Олена простягнула руку.
— Хто?
Тетяна неохоче віддала. Чоловічий голос сказав:
— Я Андрій Миколайович. Остап Гнатович учора сам мені телефонував. Ми мали сьогодні поговорити.
Олена застигла.
— Учора?
— Так.
— Коли?
— Після обіду. А що сталося?
Олена дивилася на Тетяну.
— Він помер.
На тому кінці стало тихо.
— Коли?
Олена відкрила рот. І не змогла відповісти. Вона знала день похорону. Знала, скільки замовили хліба. Знала, що труна вже стоїть у великій кімнаті. Але не знала, коли саме помер її дід.