Глава 1. У четвер

У четвер о 21:43 Олені написала мати. Остап Гнатович помер. Повідомлення було коротке, без крапки в кінці. Друге прийшло за хвилину: Похорон у суботу. Олена перечитала обидва, перш ніж подзвонити. Галина відповіла не одразу.
— Мам?
— Так.
— Що сталося?
На тому кінці щось дзенькнуло. Мати, мабуть, поставила чашку або зачепила ложкою край блюдця. Навіть зараз Олена могла уявити дідову кухню: широкий стіл, годинник над дверима, стару керамічну миску з яблуками, які ніхто не їв, бо в домі з садом яблука завжди ставали частиною меблів.
— Серце, мабуть.
— «Мабуть»?
— Олено, я зараз не можу.
— Лікар був?
Галина помовчала.
— Таня все організувала.
Це не була відповідь.
— Мам, лікар був?
— Приїдеш завтра — поговоримо.
Олена закрила очі. Остап Гнатович умів навіть померти так, щоб решта родини відразу почала поводитися неправильно.
— Я виїду вранці. Софія там?
— Буде.
— Віктор?
— Уже їде.
— Оксана?
— Тут.
Олена почекала.
— Мам, ти нормально?
— Так.
Кілька хвилин Олена сиділа на краю ліжка з телефоном у руці. У сусідній квартирі працювала пральна машина. Хтось у дворі сигналив. Київ продовжував четвер так, ніби не мав жодного стосунку до людини, яка щойно померла за сімдесят кілометрів звідси.
Ще в Києві вона двічі відкривала переписку з дідом. Остання нормальна розмова була в серпні, якщо словом «нормальна» можна назвати пів години, за які Остап встиг запропонувати їй повернутися в компанію, пояснити, що закупівлі в Києві — «робота для чужих людей», і образитися, коли вона не подякувала.
— У тебе тут своє місце, — сказав він.
— Ти вже вирішив, яке?
— Я знаю, що ти вмієш.
— Це не те саме.
Він подивився на неї так, ніби проблема була в граматиці. Після тієї сварки вони обмінялися кількома повідомленнями про день народження Софії й яблука. Найдовше було його: «Гала цього року нормальна. Приїдеш — дам спробувати не те, що в супермаркеті». Олена не приїхала. Тепер повідомлення про смерть стояло під ним.
***
У п’ятницю Олена виїхала після восьмої. Дорогою двічі ловила себе на бажанні подзвонити матері й ще раз запитати, що сталося. Не подзвонила. Після повороту з траси почалися знайомі поля. За селом тяглися ряди майже голих яблунь. Урожай уже давно зняли, але на землі подекуди лишалися темні зморщені яблука. Далі стояли холодні корпуси сховища й сортувального цеху. Навіть біля дороги було чути рівний низький гул холодильного обладнання. Колись бабуся Лариса називала цю частину саду «старими шістьма». Олена в дитинстві була впевнена, що це назва сорту. Лише тепер подумала, що ніколи не питала, чому саме шість. На ґанку стояла Тетяна Петрівна.
— Приїхала.
Ні «добрий день», ні «бідна дитина». Просто факт.
— Де мама?
— На кухні.
— А дід?
Тетяна на секунду відвела очі.
— Не тут.
Олена зупинилася з сумкою в руці.
— Як це — не тут?
— Заходь. Холодно.
У коридорі дзеркало було накрите Ларисиним вишитим рушником. Тим самим, який бабуся колись клала на святковий стіл. Олена машинально торкнулася краю тканини.
— Це її?
— А чий же.
— Теть Таню, де дід?
— Потім.
— Ви всі сьогодні говорите однаково.
— Значить, не дарма.
З кухні вийшла Галина. Обійняла Олену коротко, майже формально.
— Ти їла?
— Мам.
— Що?
— Де він?
Галина подивилася на Тетяну.
— Не починай з порога.
— Я приїхала на похорон людини, якої нема в домі. З чого ще починати?
На сходах з’явилася Оксана. Спустилася, поцілувала Олену в щоку. Виглядала втомленою, але вже так, ніби готувалася приймати гостей: темні штани, світлий светр, волосся зібране.
— Тітко Оксано, де дід?
— Привезуть.
— Звідки?
Оксана глянула на Галину.
— Пізніше.
За дверима почувся скребіт. Рой сидів у задньому коридорі й дивився на вихід у двір. Побачивши Олену, коротко махнув хвостом і знову втупився туди.
— Чого його не випускають?
— Щоб не бігав, — сказала Тетяна.
Рой тихо заскиглив. Крізь вікно було видно старий гостьовий будиночок трохи осторонь від головного дому. Пес дивився саме туди.
— Теть Таню.
— Що?
— Що тут відбувається?
Тетяна поправила рушник на дзеркалі.
— Похорон буде в суботу.
Олена подивилася на неї. Це була не відповідь. Швидше інструкція, якої всі, крім неї, вже погодилися дотримуватися.