Глава 18. Перший прояв вогню

Останнім часом мені доводилось бачити усіляке: я боровся з кровожерливими чудовиськами, тікав від переслідувачів, познайомився зі справжнім королем, потрапляв у підступні пастки, дивом уникав загибелі, став злочинцем і потрапив у державний розшук! Хто б міг подумати, що все це могло трапитись зі звичайною людиною, котра до недавнього часу навіть не підозрювала про свої зв’язки із потойбіччям?

  Найжахливішим у моєму теперішньому становищі було тільки одне: я загубив своїх друзів… З ними я розлучився через власну дурість, за що тепер себе картав.

  Я втік від підпільників. Не знаю, що коїлось тоді у моїй голові... Я мчав у далину, навіть не озираючись.

   У кривавому вогні палали дерева, темний дим накривав мене густою пеленою, я задихався у приступах кашлю… Зовсім поряд філатівці руйнували Дім милосердя. Моє серце рвалося навпіл від болю та смутку! Хотілося закричати на весь світ, аби випустити на волю всі ті страхи, які спустошували мене зсередини.

  Я заховався за велику кам’яну глибу й затулив обличчя руками. Можливо, з боку я виглядав бовдуром, котрий добровільно знехтував останнім порятунком. Підпільники, мабуть, уже телепортувались звідси. Іншого шансу знайти їх у мене вже не буде, але я все одно вирішив дочекатися друзів. Я сидів під каменем, слухав тріск палаючої деревини і гірко схлипував.

  Оріон теж кинувся за мною. Він упав на землю й скрутився клубком. Як і будь-яка тварина, вовк боявся вогню. «Мої друзі мають бути десь поряд, - гарячково думав я. – І я дочекаюсь їх, що б зі мною не сталось». Вогняний вихор знищував дерева одне за одним. Місце, де я ховався, було пусткою, і полум’я не могло до мене підступитись, але й втекти звідси я не міг, оскільки воно лютувало всюди.

  Поруч почулися кроки. Хтось біг до мого сховку. Я притисся спиною до каменя й затаїв дихання. Але наблизився до мене зовсім не солдат.

- Денисе, куди ти втік?

  Я завмер і, не піднімаючи очей, спитав:

- Анісе, це ти?

  Помітивши хлопця, Оріон погрозливо загарчав.

- Не треба, він не ворог, - прошепотів я йому.

- Звичайно, я не ворог, - пхикнув хлопець і сів поряд зі мною. – Пан Лавр дуже розгнівався на тебе за твій вчинок.

- Мені байдуже, - відмахнувся я. – А ти чому не телепортувався разом із ними?

- Пан Лавр наказав мені наздогнати тебе й привести до нашого нового укриття. І якомога швидше!

- Ні, я нікуди не піду, - вперто мовив я.

- Чому? Ми не можемо так ризикувати. Ходімо скоріше!

- Я не піду з тобою, - повторив я понуро. – Я чекатиму тут своїх друзів.

  Аніс здивовано мовчав.

- Що ж, Денисе, ти вчиняєш досить шляхетно, але… ризиковано. Ти ставиш під загрозу не лише себе, а й мене, оскільки я вимушений залишитись тут із тобою.

- Якщо ти боїшся, то йди до вашої схованки.

- Пан Лавр сказав, щоб я не повертався без тебе. Він чекав на тебе ще з того дня, як отримав листа від короля Андіра. І коли ми тебе знайшли, ти просто взяв і втік.

- І нащо ж ваш лідер так на мене чекав? – скептично пхикнув я.

- Судячи з усього, у Філата з тобою якісь особисті рахунки, - мовив Аніс. – Принаймні, так сказав пан Лавр.

- Які ще рахунки? – скипів я. – Що за маячня?

- Тихше! – шикнув на мене юнак, приклавши палець до губ. – Якщо нам і судилося сидіти тут, то давай поводитись тихіше.

- Я не змушую тебе залишатися зі мною. Можеш тікати звідси.

- Я дав слово пану Лавру, що повернуся до укриття тільки з тобою.

  Минуло трохи часу. Ми з Анісом сиділи під каменем у похмурому мовчанні. Пожежа навколо почала трохи вгамовуватись, залишаючи по собі чорні сліди смерті. Мертві чорні стовбури потроху жевріли, вкутані їдким димом. Я сподівався, що мої друзі ще в дорозі, що димова завіса сповістить їх про небезпеку й вони не підійдуть до цього місця занадто близько. Я хотів побачити їх раніше за філатівців.

  Здалеку донеслися звуки метушні. Хтось кричав, кликав на допомогу, а повітря знову розірвали постріли. Я здригнувся і хотів визирнути з-за каменя, але Аніс схопив мене за плече.

- Це небезпечно, - застережливо промовив він. – Не показуйся!

- Не зупиняй мене, - відповів я. – Там можуть бути мої друзі.

  Змірявши  мене нерозуміючим поглядом, Аніс відпустив мою руку.

  Я помітив, що з боку згорілого лісу у нашому напрямку рухаються дві фігури. Одна бігла попереду, голосно кричала, а на голові в неї розтріпувалося волосся. Інша нібито її наздоганяла, і я абсолютно чітко розгледів у неї в руках гвинтівку. Коли вони опинилися трохи ближче, моє серце загупало, як важкий молот.

- Женя… - прошепотів я і вже зібрався вистрибувати зі схованки, але Аніс знову вхопив мене за плече й притис до каменя.

- Ти що здурів? – прошипів він. – Якщо ти покажешся, той негідник тебе застрелить.

- Відпусти мене, Анісе, - гаркнув я. – То моя подруга! І вона у нього на прицілі!

  Женя тим часом безрезультатно намагалась утекти від свого переслідувача. Потім вона спіткнулась і впала на землю, а вже за мить дуло гвинтівки дивилося їй у спину. Дівчина озирнулась і панічно закричала:

- Залиште мене! Залиште!

- Ти сама винна, - незворушно сказав філатівець. – Усім втікачам належить померти!

  Цієї миті я відштовхнув Аніса ногою (можливо, навіть перестарався) і сказав Оріону зупинити солдата. Той вистрибнув з-за каменя й з розгону звалив поганця на землю. Женя досі лежала на землі, затуливши руками обличчя. Я стрімголов кинувся до неї.

- Женю! Женю! Це я!

  Вона підняла очі й вражено роззявила рота. Солдат безнадійно борсався під тілом вовка, а я опустився поряд із дівчиною й без зайвих слів притиснув її до себе. Женя тремтіла, увіткнувшись обличчям мені в плече.

- Не бійся, - шепотів я, погладжуючи її волосся. – Все вже позаду. Я поруч. Я не дозволю тебе скривдити.

- Денисе, - здавалося, їй було складно вимовляти слова. – Я не вірю, що це ти. Я думала, що вже ніколи тебе не побачу.