Глава 17. Дім милосердя

  Поява Оріона значно полегшила пересування шатра. Бідний віслюк ледве втримувався на ногах, тому я запропонував залучити до тяглової роботи амебіона. Сподівався, що таким чином хоча б трохи компенсую ті жахливі збитки, які завдав цим людям. І хоч пан Хокінс досі дивився на мене вовком, решта циркачів частково пожвавішали.

  Коли швидкість шатра збільшилась, вони поцікавились, як мені вдалося приручити вовка. І я став розповідати їм історію нашого з ним знайомства. Вірніше, вигадувати її на ходу.

- Я зустрів його у Сутінковому лісі, - розповідав я. – Випадково натрапив на вовче лігво. Ну, спочатку він дуже розсердився… Я поділився з ним хлібом, почав розмовляти, і він трохи пом’якшав… А потім пішов зі мною. З тих пір ми нерозлучні.

- Якщо я не помиляюсь, то це представник виду вовків-пурпуріїв, - кисло зауважив Хокінс. – А вони, як відомо, давним-давно зникли з лиця землі. Ти щось темниш, хлопче!

- Присягаюся, я розповів вам чисту правду, - видавив я із себе. – Можливо, декому вдалося вижити… Я чесно не знаю!

  І хоч усі підпільники, окрім недовірливого Хокінса, мені повірили, я подумки картав себе за цю брехню! І таке неподобство я дозволяю собі не вперше. Як бідолашне сумління витримує мене?

  Варто було мені знову отруїти себе картаннями, як шатро рвучко загальмувало.

- Приїхали! – оголосив Домінік, зіскакуючи з козлів.

- Хвала небесам! – вигукнула Тереза.

 У моєму серці відразу оселився неспокій... Я за будь-яку ціну хотів відшукати своїх друзів, і мені не терпілося кинутись на їхні пошуки. Циркачі стали швидко виходити з транспорту. Між нами все ще жила надія випередити філатівців, хоча з кожною хвилиною вона перетворювалась на марево. Навіть я розумів, що ми приїхали занадто пізно.

  Ми зупинились на зеленому пагорбі, в оточенні темних ялин. Тереза схопила в охапку всіх своїх тварин і кинулась розпрягати віслюка. Я натомість звільнив Оріона, і той кинувся мене облизувати. Здається, він пишався тим, що всім нам допоміг. Я погладив його по голові.

  Цієї миті над нами пролетіла зграя сполоханого вороння.

- Поганий знак! – насупився Хокінс. – Схоже, філатівці вже тут.

- Сподіваюся, всі встигли втекти, - схвильовано мовив Аніс. – Якщо ті стерв’ятники схопили пана Лавра, діяльність нашого квадрату зупиниться!

  З-за дерев чорними клубами підіймався дим. Внизу чулися ґвалт і метушня. У мене завмерло серце, стало дуже боляче дихати…

- Ці мерзотники палять ліс, - обурився пан Джулій. – Наш Дім, мабуть, уже стоїть в руїнах.

- Біжімо на евакуаційну територію, - нагадав Домінік. – Нас не мають помітити.

  Ми кинулись углиб лісу. Стурбований амебіон біг поруч зі мною. Тереза несла на собі стривожених ігуану, змію та мавпу, тягнучи слідом віслюка. Підпільники бігли з незвичною «швидкою обережністю», ніби перетинали заміноване поле. Дим нависав над лісом важким капелюхом, підступний вогонь захоплював ні в чому не винуваті дерева. Високі сосни спалахували одна за одною, наче сірники. Моє серце гупало від жаху, а в думках зринали обличчя друзів. А що як вони потрапили в біду? Що як вони опинились у самому епіцентрі пожежі?

  Позаду з тріском впала палаюча сосна, запаливши гіллям траву. Нас огортав їдкий дим. Сполохані птахи розлітались у різні боки й стривожено били крильми.

  Це місце здавалося мені пеклом. Втираючи очі, котрі засльозилися від диму, я помітив дві постаті – жінку та чоловіка. Грізний вигляд останнього не змусив довго гадати над тим, хто він такий.

- Пане Лавр! – стурбовано загукав пан Джулій, тягнучи за собою тростину. – Де всі інші? Вони встигли евакуюватись?

- На жаль, ні, - понуро відповів лідер. – Шестеро наших людей схоплено.

- Аміну з Еріком теж? – розпачливо зойкнула Тереза.

- На жаль.

  Розмальовані обличчя циркачів почорніли від смутку. Навіть яскраві фарби не могли цього приховати. Хокінс зняв свого капелюха й прошепотів:

- Вони нещодавно одружились…

  Рой зірвався з місця й кинувся до жінки у блакитній сукні. Вона простягла до хлопчика руки й ніжно пригорнула.

- Мамо! – вигукнув він.   

  Я стояв осторонь і спостерігав за розпачливою драмою цих стійких людей. Я почувався зайвим і не хотів заважати. Проте пан Джулій, взявши мене за руку, звернувся до лідера:

- Пане Лавр, з нами прибув Денис Терешков – той самий юнак з іншого боку, якому вдалося втекти від солдатів. Його прислав наш король.

- То це ти? – похмуро запитав Лавр, поглянувши мені в очі. – Ти залишився сам? Його Величність писав, що вас буде четверо.

- Мої друзі разом із Крістіною пішли іншим шляхом… - відповів я.

- Тобто їх ще немає? І ти не знаєш, де вони зараз?

- Ні… Але ж Ви дочекаєтесь їх? Ми стільки зусиль доклали, щоб знайти Дім милосердя та вас. Лише ви можете допомогти нам! – вперше за довгий час у мене в голові прослизнув сумнів щодо цього.

- У нас немає часу, - пробубонів пан Лавр. – Ми маємо телепортуватись звідси якомога швидше. Щойно з’явиться Лілія, ми покинемо це місце.

  Дерева спалахували одне за одним. Старі стовбури тріщали й падали.

- Благаю вас! – продовжував я, дивлячись на пана Лавра. – Якщо ми телепортуємось звідси, мої друзі більше ніколи нас не знайдуть. Всі свої надії ми покладали на Дім милосердя.

- Дому милосердя більше немає! – вигукнула матір Роя. – Ті нелюди перетворили його у попіл!

- А як же Крістіна? – продовжував я. – Невже ви кинете напризволяще свою принцесу?!

  Після цих слів пан Лавр поглянув на мене, наче я наніс йому особисту образу.

  Я відчув докори сумління. Вони боляче свердлили моє серце. Це я в усьому винен! Я приніс цим людям стільки горя. Якби я не загубив карту, солдати не знайшли б таємного укриття, я б не відбився від друзів, подружжя б не заарештували, а Дім милосердя залишився б уцілілим. Я зруйнував людям життя! І собі теж…

- Денисе, мені дуже шкода, - сказав пан Джулій, - але пан Лавр має рацію.Часу немає. Ми повинні негайно рятуватися. Ми не залишимо пані Крістіну та інших. Просто…потрібно трохи зачекати.