Глава 15. У володіннях Гірника

  Не знаю, скільки часу я лежав без свідомості. Коли отямився, то зрозумів, що Оріон облизує мені обличчя своїм гарячим язиком. «Оххх, - простогнав я. – Моя бідолашна голова»… Я піднявся на лікті й відчув деяке полегшення: біль уже минув, але нестерпно хотілося пити.

  Озирнувшись навкруг, я зрозумів, що знаходжуся в улоговині. Неподалік шуміла річка, на берегах виструнчились стовбури ялин, а трохи далі зеленіли високі схили – передгір’я Анделл.

- Дякую тобі, Оріоне, - прошепотів я, погладивши звіра по голові. Кро назвав його «вовком-пурпурієм» і аж ніяк не впізнав у ньому чудовиська, тому називати Оріона амебіоном мені б просто не дозволило сумління. Тепер це був вовк, котрого я приручив невідомим чином, і котрий щойно врятував мене з халепи.

  Я повільно піднявся на ноги, мене досі похитувало, у голові дзвеніли до жаху неприємні звуки. Пришкандибавши до річки, я впав на коліна й став енергійно зачерпувати воду. Вона була холодна, але мене це не зупиняло. Я лив її собі на голову, відтирав бруд і пилюку, намагався відмити кров, що засохла на обличчі. А потім озирнувся на гори. Часу залишилось небагато. Філатівці, напевно, вже вирушили на пошуки Дому милосердя. Мені потрібно було поспішати.

- Ходімо, Оріоне, - мовив я. – Ми ще можемо все виправити.

   Ми стали підніматися схилом. Мене досі хитало, тому я опирався на свого «вовка», аби ненароком десь не впасти. Природа тут була чарівна. Довкола росли ялини, схили пістріли яскравими квітами. Єдине, що здавалося мені незручним, це круті спуски й підйоми. Ми піднімалися все вище й вище, і коли я озирнувся, то побачив звідти великі мальовничі території.

  З кожним кроком моя втома посилювалась, було дуже важко переставляти ноги, тому через кожні півгодини доводилось зупинятися на відпочинок. На додачу, після удару об стіну в будинку Маркіяна, у мене дуже боліла нога. Найкумеднішим було те, що я йшов туди за допомогою, хоча б за шматком хліба… а вийшло навпаки.

- Ти б знав, який я голодний, - зітхнув я, звернувшись до Оріона, і, діставши з кишені мішечок з грошима, додав: - Шкода, що тут немає ніяких крамничок. Від цих грошей жодної користі…

   Оріон раптом заскавчав і, підвівшись на лапи, стрибнув кудись у кущі. Я обвів очима улоговину, у якій ми зупинились, і став шукати хоча б щось їстівне. Всі рослини здавалися мені однаковими. «Потрібно було вчити ботаніку», - розчаровано подумав я. цієї миті з-за кущів вистрибнув Оріон, а в нього з пащі звисало щось довге й зелене. Коли звір підійшов ближче, я зрозумів, що в зубах у нього гойдається «букет» ящірок, котрих він радісно жбурнув переді мною.

      Поглянувши на дохлих плазунів, я мимоволі скривився, але турботу Оріона все ж таки оцінив. Облишивши його здобич на місці, ми рушили далі.

   Дім милосердя мав знаходитись десь у гірських хвойних лісах. Декілька разів я зупинявся, аби звірити свій маршрут із картою. Все-таки я не марно ризикував, викравши її з-під носа у Кро. Без неї я б безнадійно заблукав. Враз мені згадались слова Артема: «У горах важко орієнтуватись. Доведеться постійно звірятися з картою». Кішки у мене в душі відразу прокинулись і стали нещадно її шкрябати.

- Все-таки я за них хвилююся, - сказав я Оріону. – Що як вони заблукали? Або пішли не тим шляхом? Де вони зараз?

  Зовсім скоро ми почули шум води. За сусіднім схилом протікала гірська Єлена, прямуючи до водоспаду. Ще раз поглянувши на карту, я визначив, що йдемо ми правильною дорогою. Тепер залишалось іти назустріч течії до найпершого орієнтира.

   Раптом я почув сплеск – щось вистрибнуло із води, заблищало в сонячному промінні й впало назад.

- От я бовдур! – вигукнув я, ляснувши себе по голові. – Тут же є риба!

   Відчувши надію спіймати хоча б кілька рибин, я пришкандибав до річки й спробував роздивитися її сріблятих мешканців. Вода була трохи каламутною, але глибина не дуже лякала. Це був один із рукавів Єлени, котрий неподалік від водоспаду поєднувався з іншими в одну велику річку. Закотивши рукава, я занурив руки у воду, але вже наступної миті висмикнув, оскільки мої пальці ледь не зальодяніли. Ввійти туди повністю я б не погодився за будь-які гроші.

  Оріон, помітивши мою заминку, розігнався й різко стрибнув у річку, а вже через декілька хвилин викинув на берег декілька великих рибин. Я не вірив власному щастю. Без нього я б уже сто разів пропав, загинув або заблукав… Цей звір і справді прив’язався до мене, допомагав мені, виконував мої прохання. І я відчував себе не господарем, а його другом. Наші взаємини були схожі на магію…

  Проте тепер виникла нова проблема: як розвести вогнище? Я назбирав сухих хвойних гілок, дістав із кишені вже непотрібну карту переправи та записку Маркіяна, які мали піти на розпал, а власне вогонь я вирішив добути первісним способом. Та скільки б я не тер паличку об паличку, у мене нічого не вийшло.

  Оріон, помітивши мою чергову невдачу, підвівся і, вимогливо заскавчавши, рушив у протилежний від річки біг. Я залишився на місці. Він озирнувся й знову заскавчав, ніби наказував іти за ним. Я підкорився. Шкандибав слідом, не розуміючи, куди він мене веде. Незабаром ми спустились в улоговину, через яку, як мені здалося, колись пройшов вогняний вихор. Тут майже не було дерев. Тільки поодинокі обвуглені стовбури.

- Що це за місце? – напружено спитав я. – Навіщо ми сюди прийшли?

  Оріон побіг далі. Він стрімко наближався до схилу, і я помітив там велике заглиблення, схоже на нору. Проте, судячи з розмірів, жила там зовсім не лисиця. Я відчув нестримне бажання швидше накивати п’ятами. Оріон наблизився до чийогось житла і, нахилившись, голосно завив. А потім рвучко відстрибнув убік. Тієї ж миті з нори вирвався потік полум’я.

  Від несподіванки я підскочив на місці! А коли побачив, що звідти щось виповзає, метнувся за товсту чорну деревину. Навіть нога вже перестала боліти. Оріон заліг у траві. Обережно визирнувши, я побачив, як із нори повільно з’являється велика, вкрита роговими лусками, зміїна голова. Я кинув на Оріона осудливий погляд. Нащо він розбудив це страховисько?