Глава 14. Дім на березі Єлени

Коли ми підійшли до водоспаду, нас почала забризкувати вода. Від великого напору вона розліталась у різні боки, пінилась і шипіла, наче хижий звір.  

  Як і передбачала Крістіна, за водяною стіною розташовувався прохід. Тримаючись ланцюжком і переставляючи ноги на мокрому камінні, ми повільно просувались вздовж скелі. Я ще ніколи не бачив водоспаду так близько. Вода бушувала просто перед нашими обличчями, агресивно забрискуючи все навкруг.

  Аж ось у скелі показалась заглибина. Ми підібралися ближче, і вона швидко проковтнула нас. Це була маленька печера, холодне й темне місце, заховане від сторонніх очей самою природою.

 Я всім тілом відчував, як за нашими спинами піниться водоспад. Шум падаючої води заглушував навіть мої думки. Марго знову кинулась до Жені й бризнула сльозами. .

- Сестро, я так хвилювалась за тебе! Я занадто пізно згадала, що ти боїшся води. Як тобі вдалося це зробити?

- Денис мене врятував, - тихо промовила Женя.

- Справді? – вразилась Марго. – Це так романтично!

  Я відчув, що мої щоки зрадливо червоніють. Старався поводитись так, наче нічого надприродного не відбулося. Женя підняла очі і, злегка всміхнувшись, сказала:

- Дякую тобі, Денисе.

-  Я…ну, цей… - затнувся я. – Нема за що.

Позаду нас ревіла стихія, тому доводилося говорити дуже голосно, майже кричати один до одного.

- Що ж, - мовила Крістіна, викручуючи з волосся залишки води, - я пропоную трохи перепочити у цій печері! Нам знадобляться сили, аби підніматися в гори!

- Там буде складно орієнтуватись! – зауважив Артем. – Доведеться постійно звірятися з картою!

  Карта… Це слово боляче вдарило по моєму сумлінню. 

  Я опустився на холодну землю й похилив голову. У печері було темно та вогко, сюди постійно бризкала вода. Наші голоси навіть луна не супроводжувала. Вона, мабуть, намокла, змерзла й скрутилась у клубочок десь у кутку.

  Сумління стало точити мене зсередини. Як розповісти друзям про те, що я загубив карту? Один лише Артем відразу розчавить мене докорами! Крістіна, Марго та Женя сиділи поряд зі мною і ні про що не здогадувались. Вони розгніваються! Вони неодмінно розгніваються! Але чим довше я про це мовчав, тим важче врешті-решт буде зізнаватися.

- Я маю вам дещо сказати… - несміливо озвався я.

- Кажи, - знервовано мовив Артем. Він не зводив сумних очей із розкислого у річці хліба.

  Я тяжко зітхнув. Друзі дивилися на мене й чекали відповіді. Тепер було пізно зупиняти себе. Я розповів їм усе на одному диханні.  

- Що це означає? – насупився Артем. – Як ти міг її загубити? Ти ж головою за неї відповідав!

- Повірте, я цього не хотів, - винувато продовжив я. – Я навіть не пам’ятаю, де саме вона зникла!

- Ти зараз жартуєш?! – вигукнула Крістіна, підвівшись на ноги. – Ти взагалі уявляєш, наскільки це була цінна річ?

- Уявляю… - прошепотів я.

- Ні! Ти не уявляєш! Ти навіть не уявляєш, скільки від неї залежить! Об’єднання Свободи довірило її нам не просто так! Вони гадали, що на нас можна покластись, що ми поставимось до цієї місії з відповідальністю! Дім милосердя роками ховався у своєму укритті! Вони не приймають до своїх лав сторонніх людей! Вони зробили виключення для нас, і ми так їх підвели!

- Якщо карта потрапить до рук ворогів, то все остаточно зруйнується? - злякалась Марго.

- Я цього не хотів. Пробачте мене, - сказав я, опустивши очі. У мене в душі прокинувся гнів. Гнів на самого себе!

- Пробачення тут не допоможе, - розлючено мовив Артем.

- Є якийсь спосіб попередити підпільників? – запитала Женя.

- Лише через Лілію, - зітхнула Крістіна, – але її немає… Сподіваюсь, ми дістанемося Дому милосердя раніше за філатівців.

  Артем кинув на мене дратівливий погляд і процідив крізь зуби:

- Це все через тебе. Через тебе ми можемо втратити останню можливість врятувати наших вчених і повернутися додому! Це ти у всьому винен!

  Я стояв у повному ступорі і не розумів, як тепер виправдовуватись. Хоча… може, ніяких виправдань і не потрібно? Можливо, Артем має рацію? У пам’яті заворушились спогади недавнього минулого. Вони кричали: «Невдаха»! «Бовдур»! «Незграба»! Всі ці слова були про мене. За час нашої подорожі я почав забувати про них, впевнювався, що насправді я інший. Проте зараз, скоївши таку дурницю, усвідомив, що приношу людям тільки неприємності.

- Навіщо дядько Борис взагалі взяв тебе до експедиції? Проблеми тебе переслідують, - продовжував Артем.

- Досить! – насупилась Женя. – Артеме, вгамуйся! Як тобі не соромно таке казати?

- Не треба, Женю, - понуро мовив я. – Артем все правильно каже. Від мене у вас лише неприємності. Я тут зайвий…

- Ні, Артем сам не знає, що каже, - заперечила вона. – Не звертай уваги.

- Не потрібно жаліти мене. Я думаю, без мене вам буде краще…

- Що? – озирнулась Крістіна. Її губи все ще були білі від гніву.

- Я піду… - продовжив я. – Піду геть і більше не буду вам заважати.

- Що ти надумав? – розгубилась Марго.

- Мені шкода, що я загубив карту. Ви маєте поспішати до Дому милосердя, аби попередити підпільників. Я не хочу більше заважати вам. Далі йдіть без мене.

- Що? Куди ти підеш, дурнику? – здивувався Артем. З його голосу відразу вивітрився недбалий тон.

- Це не має значення, – мені було складно говорити, до горла підкотився клубок.

  Женя поглянула на мене так вражено, що від її погляду моє серце боляче стислося.

- Денисе, - прошепотіла вона, - ти не можеш просто так піти…

- А от і можу, - відповів я, насупивши брови. – Якщо пощастить, ми з вами ще зустрінемось.

- Денисе, не дурій, - сказала Крістіна. – Ти зовсім не знаєш цього світу! Ти загинеш. Тебе можуть схопити солдати…

- Мені все одно, - відповів я і пошкандибав до виходу з печери. Навіть у паралельному світі я всім заважав!