Глава 11. Повернення ворожки

- Здається, хтось переконував нас, що в Сутінковому лісі безпечно, - розлючено мовив Артем, покосившись на Крістіну, - що там немає амебіонів, що нас там ніхто не чіпатиме!

- Тільки не треба мене звинувачувати! – огризнулась дівчина. – Я ніколи в житті не бачила русалок, тому й не знала, що вони аж настільки небезпечні!

- Ці безликі тварі ледь не потопили мене! Через їх диявольський шепіт я не міг себе контролювати!

- А що не так? Ти ж сам не міг дочекатись, коли з ними побачишся!

  Доки вони сперечались, я мовчки йшов позаду. Ми вже минули той жахливий ліс і тепер йшли через порослі травою простори, але мене досі не відпускала огида й жах після того, як русалки проникли в мою свідомість. Добре, що дівчата здогадались затулити нам вуха.

  До наступного поселення ми йшли довго. Місцевість була відкритою, тому ми раділи, що небо сьогодні було хмарне. Їжі в нас майже не лишилось: тільки напіврозчавлені ягоди в брудних кишенях. Інколи нам зустрічались дикі вишні, і ми зупинялись, аби хоч трохи забити порожнечу у шлунках.

  У другій половині дня ми взагалі не розмовляли один із одним. Просто йшли вперед, час від часу звіряючись із картою та відшукуючи орієнтири. Я відчував, як із мене вивітрюються останні краплі сили. Я хотів їсти, пити, перевдягтися у чистий одяг, вимитися врешті-решт! А ще я хотів відпочити. Не від ходьби, а від постійного нервового напруження. Я весь час думав про філатівців, які нас шукають, про дядька Бориса, котрий, можливо, вже став чаклунським рабом, про батьків…

  Уже в сутінках ми знайшли маленьку річечку, яка брала початок із джерела під крейдяним пагорбом. Це стало єдиною розрадою для мене. Я кинувся до річки й став енергійно черпати воду, жадібно її випиваючи. А як добре стало на душі, коли нарешті вдалося вмитися та намочити брудне волосся. Там ми й заночували.

   Женя, Марго і Артем вимкнулись майже відразу, а от мені чомусь не спалося. Крістіна теж сиділа біля річки, обійнявши руками коліна. І, звичайно ж, у неї на шиї палахкотіло зелене світло. Я знову відчув незрозумілу тягу до прикраси і вирішив, що кращого моменту мені вже не випаде.

  Я підійшов до замисленої дівчини й сів поряд. Вона не звернула на мене увагу. Її погляд був спрямований на зоряне небо.

- Про що думаєш? – невимушено спитав я.

- Згадую смак кави, яку готували у палаці, - відповіла вона. – Мама любила пити її на ніч.

- Справді? – здивувався я, згадавши, що у моєї мами така сама звичка. – Королева Дарія була дуже гарною. Я бачив її портрет у вашому бункері.

- Так, - посміхнулась Крістіна. – Я завжди вважала її ідеалом, але зовсім на неї не схожа.

- У твого тата, до речі, справжній талант, - продовжував я. – Він показував мені свої картини.

- Він чудовий художник, - погодилась вона. – Я завжди захоплювалась тим, як йому вдається переносити обличчя людей на полотно. Це ж справжнє диво. Минають роки, людина змінюється, старіє, а її портрет залишається колишнім.

  «Це ти ще про фотографії не знаєш», - подумав я.

- Крістіно, а що це за медальйон? Ну, я маю на увазі, кому він належав? І чому він світиться у темряві?

  Після цього питання Крістіна якось дивно зиркнула на мене й відповіла:

- Цей медальйон належить нашій династії. Інше тебе не обходить.

- Просто серед картин пана Андіра я випадково побачив їхній родинний портрет. І там було зображення дитини з цієї прикрасою. Але це була не ти…

  Коли я згадав про картину, Крістіну ледь помітно тіпнуло. Вона стиснула в долоні медальйон і холодно прошепотіла:

- Більше ніколи не торкайся цієї теми!

- Чому? Це таємниця?

- Просто є речі, котрі не прийнято обговорювати зі сторонніми людьми.

- Я просто подумав, що у тебе є брат, тому…

- Замовкни! – гаркнула Крістіна й рвучко піднялась на ноги. – Я нікому не дозволю копирсатися у минулому моєї родини! Надобраніч! – із цими словами вона пішла спати.

  Біля річки я залишився сам. На душі лишився неприємний осад. Я не хотів засмучувати Крістіну. Мабуть, я настільки зациклився на цьому медальйоні, що дозволив собі безцеремонно увірватись до її душі.

 Зранку ми вирушили далі. На щастя, тепер наш шлях проходив уздовж річки, яка виявилась маленькою притокою великої гірської ріки. Я побачив це на карті й запам’ятав її назву – Єлена.

  Коли сонце вже дісталося зеніту, на горизонті показалися високі черепичні дахи. Маніла була вже близько, та ми не поспішали крокувати її вулицями, пам’ятаючи випадок у Терді. Ми зупинились у хащах лісосмуги, котра обрамлювала містечко й захищала його від літніх суховіїїв.

- Нам треба знайти їжу. Попереду довгий шлях, - сказала Крістіна. – Але цього разу діяти потрібно обережніше. Після того, як ми втекли з Терди, філатівці стали вдвічі пильніші.

- Я більше не хочу вступати у контакт із тими підступними людьми, - насупилась Марго, стиснувши кулаки. – Я досі ображена на ту жінку, яка нагодувала нас снодійним!

- Так, ми чужинці, - промовила Женя. – Ми знову викличемо у людей підозри. А про розшук, я думаю, знає навіть найостанніший п’яничка.

- Авжеж, якщо ми ввалимось до міста всією юрбою, можна відразу прощатись. – пхикнув Артем. – Щоб дістати їжу, вистачить і однієї людини.

- Чудова ідея, Артеме! – посміхнулась Крістіна. – Давайте оберемо когось одного. Він піде у село, дістане їжі та розвідає обстановку.

- Гаразд, хто піде? – ляснула в долоні Женя.

  Всі втисли голови в плечі й затихли. Безбашенних сміливців серед нас не було.

- Хто запропонував, той хай і йде, - пожартував я, але мого гумору ніхто не оцінив.

- У такому разі давайте кинемо жереб, - сказала Женя. – Монет у нас, звісно, немає, тому використаємо палички.

  Вона виламала п’ять тоненьких гілочок, перемішала їх і простягнула нам.

- Хто витягне коротку, той і йде.

  Паличка, яку самовпевнено висмикнув Артем, виявилась довгою. Я розчаровано зітхнув. Марго і Крістіні також пощастило. Коли настала моя черга, я невпевнено потягнув паличку, подумки себе картаючи. Хто б сумнівався! Я витягнув коротку!