Глава 9. Фіолетові очі

Тієї ночі ми тікали з Терди, наче вжалені. Я нізащо не хотів знову перетинатися з філатівцями. Мені вистачило сутички біля межі, коли мене ледь не задушили й ледь не застрелили. Ми бігли, бігли, бігли. Нам услід гавкали собаки, а ми весь час озирались, аби впевнитись, що за нами немає погоні.

   За Тердою, де вже не було будинків і вулиць, ніби клапті тканини, були розкидані поля. Ми збігли з пагорба, ледве переставляючи ноги, й пірнули у високу пшеницю. Марго, Крістіна та Женя, хапаючи ротом повітря, попадали на коліна, аби віддихатись. Я зігнувся навпіл, схопившись рукою за бік, котрий нестерпно болів після бігу. На твердих ногах залишився тільки Артем.

- Години, витрачені на спортзал, не пройшли даремно, - хихикнув він.

- Я більше..не..не можу… - захекувалась Марго. – Інакше..я..помру…

- Нам доведеться залишитись тут до ранку, - безсило видихнула Крістіна. – Ох, яка підлість! А запаси ми так і не поповнили!

- Денисе, наші карти на місці? – спитав Артем. – Не забувай. Ти головою за них відповідаєш.

  Я поспіхом став перевіряти наявність путівників. Обидві карти лежали в чохлі, і я видихнув з полегшенням.

- Усе в нормі, - мовив я. – От тільки ніж залишився у сараї. Я не встиг повернутись за ним.

- Ай! – Артем дратівливо махнув рукою. – Нічого іншого я й не очікував.

- Хай йому грець, тому ножу! – фиркнула Крістіна. – Головне, що ми цілі та неушкоджені.

  Ми опустились на землю, аби за колоссям не було видно наших голів, і почали чекати світанку. Після міцного снодійного, яким господарка щедро напічкала їжу, зовсім не хотілося спати. На шиї у Крістіни досі світився медальйон, і це слабке зелене сяйво знову стало мене манити. Я відразу згадав про напад болю, котрий і допоміг вчасно прокинутись. «Перестань мені противитись, і я не буду завдавати тобі болю», - пронеслось у голові.

- Старий мерзотник! – почувся обурений шепіт Артема. – Стара відьма! Як вони могли ввіткнути нам ножа в спину?

- Вони хотіли вислужитися перед владою, - пояснила Крістіна.  

- Це їх не виправдовує! Тепер я хвилююся, чи не напоїла вона мене якоюсь отрутою замість відвару?

- Денисе, а як ти дізнався про схований вихід із сінника? – поцікавилась Марго.

  Я переглянувся з Женею.

- Нам допоміг Лоренсо, - усміхнулась вона.

- Так, ми переконали хлопця в тому, що його вчинок колись ввійде в історію, - сказав я.

  Артем нестримно зареготав:

- Ой! Надурили малого, а він і радий!

- Чому відразу надурили? – насупилась Женя. – На рахунок історії не знаю, але ми точно його запам’ятаємо.

  Щойно темрява розсіялась, а місяць перетворився на маленьку бліду цятку, ми рушили далі. Скоро сюди мали прийти селяни, тому нам хутчіш потрібно було забиратися.

- Ну що? Будемо зупинятися в наступному селі? – засміявся Артем. – Де нас зачинять цього разу? В погребі чи в хліву?

- Ні, на ці граблі ми більше не наступимо, - заперечила Женя.

- Той випадок був для нас уроком, - погодилась Крістіна.

- А скільки кілометрів до наступного поселення? – спитав я.

- Багато. Села тут розкидані далеко одне від одного, - відповіла Крістіна. – Розгорни, будь ласка, карту.

  Я дістав із чохла згорток паперу й розгорнув. Друзі оточили мене і з подивом побачили, як біля хатинки з написом «Терда» з’явилась галочка. Чорна стрілка видовжилась і вказувала на знак вежі, підписаний словом «Маніла».

- Нічого собі! - ахнув Артем. – Ця карта не тільки жива, а ще й розумна! Можна потім забрати її собі як сувенір?

- Навіть не думай! – шикнула на нього Крістіна. – Як бачите, наш шлях пролягатиме через Манілу, невелике містечко. Та спершу ми маємо пройти Сутінковий ліс.

- Біля вежі немає червоної крапки, - зауважила Женя, тицьнувши на умовний знак. – Значить, там немає військового штабу?

- Штаби розташовані тільки біля проміжків, - пояснила Крістіна. – Але філатівці все одно будуть там. Я впевнена, що солдати із Терди вже повідомили їх про нашу втечу.

  Коли поля залишились позаду, ми здерлись на пагорб, звідти відкривався чудовий краєвид. Коричневі, жовті, зелені клапті посівів, а серед них – білі рухливі цятки.

- Люди працюють від самого світанку, - зітхнула Крістіна, споглядаючи працю селян.

- Це їхні поля? – запитала Женя.

- Колись були…У кожного селянина були власні господарські угіддя. Дехто працював і на державних полях, і їм виплачувались гроші за працю. Тепер усі землі належать Філату. Люди працюють на них безкоштовно.

  Ця ситуація нагадала мені період кріпацтва, коли селяни працювали на панів і були їхньою живою власністю. Колись я читав про таке в підручнику з історії, а тепер споглядав власними очима в іншому світі.

  Ми пішли далі, і щоразу перед нами відкривалися нові пейзажі: то безжиттєві пустирі, то зелені лісосмуги. Небо розтинали яструби і вітали нас войовничими вигуками, розправивши крила. На запилюженій дорозі не було жодного людського сліду.

  Моторошні будівлі з обваленими дахами й похиленими стінами спостерігали за нами з-за чагарників. Колись там жили люди. Зловісний хміль заплів розбомблений трьохповерховий будинок. Химерна споруда з порожніми вікнами стояла у густих хащах.

  Коли ми проходили повз одну з таких будівель, з пробитого даху злетіла зграя вороння, зчорнивши млосне небо. Мені стало тривожно.

  - Що це за місце? – поцікавився я.

  - Тут жили ті, хто в перші дні загарбництва підняли бунт проти Філата, - відповіла Крістіна. – Як бачите, від них залишилися тільки руїни. Солдати все знищили… Таких місць у нашій державі багато…

  Щойно я хотів кинути на одну з осель співчутливий погляд, за її стінами щось промайнуло. Щось темне. Я зупинився. Нас оточували мертві, з ледь чутними відголосками життя, споруди, і я всім тілом відчував серед них присутність чогось стороннього, чогось злого…

- Що сталося? – спитала Женя.