Глава 8. Дорогами Антіохія

  Минуло багато часу, перш ніж я отямився. Телепортація з Лілією виявилась набагато важчою, ніж з паном Андіром. У мене перед очима все розпливалось, страшенно крутилась голова. Ще й перебинтована рана про себе нагадувала.

 «Здається, ми у якомусь коридорі», - напружено подумав я. Нас оточували кам’яна підлога, стеля і вогкі стіни. Все було занурене у темряву. На хвилину я злякався, що поруч більше нікого немає, та вже за мить намацав чиюсь руку. Здається, це була Крістіна.

  А потім я відчув, наче щось повзе по моєму обличчю…щось підозріле і швидке. Павук!  

  Ця думка миттєво мене збадьорила. Я схопився на ноги й почав енергійно струшувати його з себе. Я нічого не бачив, по тілу бігали мурашки огиди. Павук впав кудись униз, і його зникнення остаточно збило мене з пантелику.

Друзі вже отямились і поступово підводились на ноги.

- Де ми? – запитала Марго, намацуючи стіну за собою.

- Не знаю. Але у мене таке відчуття, наче ми під землею. Тут дуже важке повітря, - прошепотів я, ніби боячись, що нас хтось почує.  

- Навіщо Лілія телепортувала нас сюди? – здивувалась Женя.

-  Денис має рацію, - озвалась Крістіна. - Ми у підземеллі, у сплетінні підземних тунелів. Я знаю це місце…

- Підземелля? – жахнулась Марго. - Що це за підземелля?

- Це дуже старе підземелля, - пояснила Крістіна. – Лілія телепортувала нас сюди не просто так. Колись на цьому місці стояв маєток якогось вельможі. Він ховався тут у разі небезпеки. Але з часом його дім зруйнувався, а це підземелля залишилось.

- Все це, звісно, добре, але… як ми звідси виберемось? – знервовано спитав Артем.

  Всі ми були розгублені. Тільки Крістіна уважно розглядала тунель, ніби він здавався їй знайомим. Настала тиша. Я відчув, як щось повільно опускається на моє плече. Мої руки знову затремтіли. Я швидко відскочив убік. Зі стелі на тоненькій павутинці спускався павук – велика чорна цятка, що гойдалась у повітрі.

- Нам треба йти прямо, - сказала Крістіна. – Тоді ми вийдемо туди, куди нам потрібно.

   - Чому ти просто не телепортуєш нас нагору? – запитала Марго. – Я не розумію, що ми тут забули.

- Ти думаєш, усе так просто? – насупилась дівчина.

- Але ж ми легко можемо заблукати, - зауважила Женя.

- Давайте підемо вперед. Головне – нікуди не звертати, триматися разом і поводитись якомога тихіше.

- Мене лякають твої застереження, - сказав я. – Ти ж знаєш, де тут вихід, правда?

- Знаю, але для цього нам потрібно пройти далі, - відповіла Крістіна.

 Тунель, яким ми рухались, був дуже вузьким. На стінах висіли давно згаслі смолоскипи, за які ми постійно зачіплялися. Підлога була до жаху нерівною. Ми йшли рівним ланцюжком, котрий очолювала Крістіна. У моїй душі ворушилося щось схоже на радість. Я радів, що вона з нами. Без неї ми б пропали.

  У неї на шиї висів медальйон, випромінюючи слабке зелене світло. Поглянувши на нього, я знову відчув ту незрозумілу тягу, бажання забрати прикрасу собі. Ці думки стали мене непокоїти. Коли медальйон носила Женя, нічого подібного я не відчував, а от коли до нього доторкались Андір чи Крістіна, мені хотілось відібрати його в них.

  Ми йшли і йшли, розтинаючи зловісну напівтемряву. Всі мовчали. Нічого нового і незвичайного бачити не доводилось. Ті самі сірі камені, всіяні мохом; ті самі вогкі стіни… Змінювалось тільки наше положення.

- Крістіно, якщо не секрет, звідки ти знаєш, як вибратись звідси? – поцікавилась Женя.

- Ми переховувались тут із татом. Коли на наше перше укриття напали, Об’єднання наказало нам телепортуватися сюди. Ми провели тут деякий час, а потім, коли небезпека пішла, тато показав мені таємний вихід, - почала розповідати принцеса. – За розповідями, колись тут жив один відлюдник – мудрець Антіохій. Він мешкав у цьому підземеллі десять років, сидячи на хлібі й воді. Потім вирішив зробити якусь велику справу й вибити у стіні сходи. День за днем він підіймався вгору, доки не дістався поверхні. Кажуть, щойно промінь сонця торкнувся його чола, він мирно заснув. Мабуть, його місія на Землі була виконана. Можливо, він знав, що ці сходи врятують життя не одній людині. Той, хто потрапляв до цього місця, зазвичай вважався приреченим на смерть.

- Уявляю, як важко йому було власноруч вибивати кожне східце! – зітхнула Марго. - Мабуть, ті сходи дуже довгі?

- Саме так, - кивнула Крістіна. – І нам доведеться пройти їх. Підійматися вгору дуже важко, повірте мені.

- Ви що збожеволіли? – спалахнув Артем. – Я живу на сьомому поверсі і їжджу лише ліфтом. Якщо б я ходив пішки, то помер! Чому ти не можеш просто телепортувати нас?!

Крістіна зупинилась і підійшла до Артема майже впритул.

- Я не можу нікого нікуди телепортувати! У мене немає таких здібностей! Тому можете на це не розраховувати! Усі відстані будемо долати на своїх двох! Зрозуміло?

- Охолонь, крихітко, - фиркнув Артем.

- Ще раз мене так назвеш, я здам тебе філатівцям!

- Агов, може, підемо далі? – втрутилась Марго. Навіть крізь темряву я помітив, як розчервонілось її обличчя.

  Я ж натомість трохи засмутився: у разі небезпеки Крістіна не зможе нас телепортувати.  

- Легенда про сходи – це ваш місцевий фольклор? – спитав я, аби змінити тему.

- Це не легенда, - заперечила Крістіна. – Антіохій жив усього два сторіччя тому. Шкода, що в наш час немає таких людей. Я захоплююсь ним. Коли я жила у палаці, у мене був збірник його притч і цитат. Шкода, що я його втратила…

  Ми йшли далі. Тунель ставав усе вужче й вужче, ніби ковтав нас. Тим, хто хворіє клаустрофобією, це місце здалося б справжнім пеклом. Та й мені стало не по собі, наче повітря бракує.

- Як тут холодно, - пробубонів Артем. – Я б зараз не відмовився від чашки гарячого шоколаду.

- Розмріявся! – пхикнула Марго.

- Знаєте, існує інша легенда про це місце, - раптом мовила Крістіна. – Кажуть, що насправді вельможа збудував це підземелля не для переховувань. Насправді він кидав сюди своїх ворогів. Саме тому до появи Антіохія тут не було ні сходів, ні підйомів, ні драбин.