Глава 7. Подарована надія

    Останні події настільки дезорієнтували мене, що я забув про свої кляті сни. І цієї неспокійної ночі вони вирішили про себе нагадати.

  Темний коридор. Стукіт підборів. Знайомі кам’яні стіни. Чорний силует. Два зелені вогники. Вибух! Мені закладає вуха, і я бачу Крістіну, котра падає до безодні. Земля під моїми ногами провалюється, я лечу за нею. Вона, не відриваючи від мене очей, шепоче: «Це ти мав бути на моєму місці»…

  Внизу видніються обриси дна. Невимовний жах тугим клубком підкочується до мого горла. Гіршим за смерть може бути тільки її очікування… довге й неминуче. Я розмахую руками, намагаючись хоч на хвилю затриматись у повітрі, але це не допомагає.  

  Серце гупає у вухах, я хочу кричати від страху, та не можу й слова вимовити… Крістіна незворушно шепоче: «Ця історія неправильна… Це ти мав бути на моєму місці»…

  І я прокинувся. Серце продовжувало гупати, а чоло вкрилося холодним потом. Через темряву у бункері я не розумів, чи закінчилась ця жахлива ніч. Що ж, цього разу два дивних сновидіння вирішили об’єднатись. Сон про вибух, що не давав мені спати з дитинства, сплівся зі сном про Крістіну. У чому ж загадка? Невже моя свідомість на щось натякає? А може, я вже колись бачив ці моторошні епізоди, просто забув про них? Я не міг розібратися зі смітником у власній голові!

- Чудовий ранок, чи не так? – почувся голос Артема.

 Він вийшов з кімнати господарів, тримаючи в руці яскравий каганець.

- Що ти там робив? – запитав я, протираючи очі.

- Попросив оце приладдя. Навіть моя бабуся таким давно не користується, - і юнак захихотів.

  Женя, відчувши на собі світло, заворушилась і розплющила очі. Її рука досі була переплетена з моєю.

- Ох, я бачу, ми про вас не все знаємо? – жартома мовив Артем.

  Дівчина насупила брови й відсахнулась від мене.

- Це зайве, - відказав я. – Я ніколи не сміявся з його жартів.

- Котра зараз година? – запитала сонна Марго, визирнувши з-під ковдри.

- Сьома ранку, - відповів Артем. – Сподіваюсь, доісторичний годинник пана Андіра показує правильний час.

- Доброго ранку! – до нас підійшла Крістіна. Її бліде обличчя виглядало досить жвавим. Я помітив, що вона змінила до нас своє ставлення, щойно почула про покровительство Лілії.

  Вмившись холодною водою, я відчув приплив нових сил. Думки стали трохи світлішими і не такими важкими, як учора. Над мискою висіло невеличке запилене дзеркало. Я втер його рукою і поглянув на своє відображення. Моє обличчя вкривали садна і подряпини, тепер я був ким завгодно, але не Денисом Терешковим.

  Потім ми зібрались на сніданок. Їли те ж саме, що й учора ввечері. Тишу розвіював стукіт глиняного посуду. Андір, відсунувши порожню миску вбік, поглянув на нас і запитав:

- Як спалося? 

- Чудово, - іронічно зітхнув Артем. – Всю ніч переслідували різні тварюки.

- Я розумію ваш стан. Вчора на вас дійсно звалилось занадто багато.

- І що нам робити? – запитала Женя. – Ми не можемо ховатись вічно! Та й тата з дядьком Борисом потрібно рятувати.

- Не думайте, що вам вдасться зробити це самотужки, – пхикнула Крістіна.

- А хто нам допоможе? – запитав я.

- Крістіна каже правду, - мовив Андір. – Ви безпорадні. Я довго думав над цією ситуацією і знайшов лише один вихід. Вам може допомогти тільки Об’єднання свободи.

- А як нам його знайти? – розгубилась Марго.

- Я листуюся з ними, - спокійно відповів Андір. - Сьогодні має прибути черговий лист. Я можу розказати їм про вас. До того ж, Лілія вже знайома з вами. Саме вона передає листи.

- То вона прийде сюди? – схвильовано спитав я. Невже я нарешті зможу про все з нею поговорити?

- І що далі? – нетерпляче запитав Артем.

- Не думаю, що вона захищала Дениса з власної волі, - мовила Крістіна. – Вона перебуває на службі у підпільників, тому вони повинні бути в курсі.

- Ти думаєш, пан Лавр віддав їй такий наказ? – здивувався Андір. – Але навіщо? Ні. Він повідомляє мене про всі свої дії. І я чесно не розумію, яким боком до цієї історії Денис.

- Що ж, тоді будемо чекати, - сказала Марго.

  Мені стало легше. Принаймні тепер я розумів, з чого нам починати.

  Після сніданку ми стали чекати примару. Крістіна, Женя та Марго вмостилися в кутку під сходами. Артем відразу перемкнув їхню увагу на себе.  

- …якби ви бачили, як вона намалювала розу вітрів! Про які знання може йти мова, якщо всі заліки вона здавала з моєю допомогою? – збуджено жестикулював він.

  Я не міг відволіктися від тривожних думок, тому навіть не запам’ятав, про кого йшла мова. У мене чесалися руки, я не міг просто сидіти. Мені потрібно було негайно діяти, я міряв бункер кроками, прислухаючись до звуків ззовні. А потім перевів погляд на портрет чорноволосої жінки, осяяний свічками. Дарія, дружина Андіра і мати Крістіни. Я присів біля столу й став уважно її розглядати. Вона була гарна, з довгим чорним волоссям і яскравими зеленими очима. Її обличчя виглядало так реалістично, наче на фотографії.

  Андір сидів у сусідньому приміщенні. Я вирішив навідатись до нього, аби якось скоротити безкінечний час. Коли я ввійшов, він зустрів мене спиною, щось вишкрябуючи на дощечці при світлі свічки.

- Пробачте, я Вам не завадив?

  Він озирнувся, і я побачив у його руках дощечку та вуглину.

- Ні, хлопче, заходь, - всміхнувся чоловік.

- Ви малюєте? – поцікавився я.

- Ох, це надто гучно сказано, - Андір засміявся. – Іноді, коли мені нудно, я можу трошки помалювати, але… не більше.

  Я поглянув на дошку і розрізнив там високі чорні скелі.

- У Вас добре виходить, - всміхнувся я, згадавши про власне захоплення.

- Колись я мріяв стати художником. Мені хотілося малювати, і я вважав це своїм покликанням. Але батьки були проти. Я розумів, що статус не дозволяє мені ходити в одязі з плямами фарби. Поступово почав відмовлятися від своїх картин і брав пензля до рук лише у рідкісних випадках. А тепер, коли я вже не монарх, у мене не лишилось нічого, крім дошки і вуглини.