Глава 6. Історія Андіра

           У мене в голові нічого не вкладалось. Яким чином цей загадковий медальйон пов'язаний із паном Андіром? Як він опинився в руках мого дядька? І найголовніше питання: чому цей шматок срібла має на мене такий вплив?

           Андір не випускав прикрасу з рук, не відривав від неї схвильованих очей. Але в його погляді не було тієї незрозумілої жадоби, яку я бачив у дядька Бориса чи банькуватого незнайомця. Здавалося, господар бункеру забув про нашу присутність, його обличчя потемніло, на ньому виступили візерунки розпачу.

          Потім він перевів очі на Женю й здавленим голосом спитав:

- Звідки він у тебе? Де ти його знайшла?

- Я… - почала було Женя.

- Це мій медальйон! – мовив я, підвівшись з-за столу. – Мій дядько віддав його мені.

Почувши це, пан Андір похитнувся й притулився до кам’яної стіни.

- Цього просто не може бути…. – шепотів він. – Як він міг опинитись у вашому світі?

- Я не знаю, - розвів руками я. – Чесне слово! Я безліч разів запитував дядька, хто був колишнім власником. Але дядько не хотів торкатися цієї теми.

- Пане Андір, ця річ Вам знайома? – поцікавилась Женя.

- Навіть не уявляєте, наскільки, - зітхнув чоловік. – Це наша родинна реліквія. І вона зникла…чотирнадцять років тому…

      Відразу було видно, що Андіра щось боляче зачепило. І річ була не в самому медальйоні. Мені здалося, що з прикрасою був пов'язаний якийсь болючий спогад. «Якщо медальйон належить цій родині, я не стану вимагати його назад», - подумав я. В душу закралось гнітюче відчуття втрати. А потім мені дійшло: гравіювання «А» було присутнє на сріблі не просто так! Воно символізувало прізвище власника!

- Що ж, я радий, що ми повернули Вам Вашу річ, - з натягнутою посмішкою сказав я. Авжеж, це було сказано без щирості.

           Пан Андір ще довго крутив в руках медальйон, а потім повісив собі на шию. Коли він це зробив, мене щось вкололо зсередини. Я не хотів розставатись із прикрасою, щось прив’язало мене до неї. І коли пан Андір забрав її собі, я відчув невимовну досаду, наче мене обікрали.

- Пане Андір, Ви обіцяли розказати нам про цей світ, - нагадав Артем, стукаючи пальцями по столу. Йому було абсолютно байдуже, яку таємницю приховує медальйон.

- Авжеж, я пам’ятаю, - кивнув чоловік і сів до столу. Він трохи заспокоївся, хоча в нього на обличчі весь час смикались м’язи. Я не міг відірвати очей від медальйону у нього на шиї. Мені здавалося, наче він кличе мене, наче хоче повернутись до мене…

- Гадаю, спершу ви маєте знати, хто я, - провадив чоловік і сховав медальйон за комір. Коли я втратив прикрасу з поля зору, то відчув нездоланне бажання зірвати її з ланцюжка, доторкнутись до неї, знову відчути ту енергію, яку вона випромінює. Проте тієї ж миті я себе зупинив, з жахом усвідомивши, що мені не вистачає цієї речі, мені погано без неї…

- Але ми, здається, вже з Вами знайомі, - зауважила Марго.

- Цього замало, - заперечив Андір і трагічно-урочистим тоном додав: - Я – Стефаній Альберт Андір. І я – колишній правитель цих земель.

- Що? – перепитав Артем і мимоволі підвівся з-за столу. Женя смикнула його за рукав, аби він сів на місце.

- Ви…ви король? – затинаючись, перепитала Марго. – Справжній король?

У мене зник дар мови… Я на повному серйозі вважав, що ці люди бідняки, що в них за душею нічого немає, а тут… монархи! Де ж розкіш, почесті, палаци? Невже глибока жалоба цього світу зачепила навіть золоту верхівку?

- Але лісовик сказав, що цим світом править людина з прізвищем Філат, – промовив я. Така новина вразила мене настільки, що я перестав відчувати дивну тягу до медальйону.

- Це правда, - кивнув Андір, - але все набагато складніше.

Тим часом на переправі…

      Ніч за межами бункеру заплітала рівнину все щільніше й щільніше. З висоти пташиного польоту неможливо було розрізнити ні скель, ні дерев, ні урвища. Лише малочисельні вогники на переправі сповіщали про присутність людей. Ці люди охороняли стратегічний прохід, вдягнуті в чорну військову форму, озброєні гвинтівками, і до певної миті думали, що ідеально виконують своє завдання. Єдине, що їх насторожувало, це постійна тиша. Вартові, що чатували на лісовому кордоні, ще годину тому мали подати їм знак, що у них все гаразд.

- Не думаю, що могло трапитись щось серйозне, - самовпевнено говорив командир. – Вони, мабуть, заснули. Або пляшку з собою прихопили.

- Думаєте, варто дати їм прочуханів? – жваво поцікавились солдати.

- Еге ж, - кивнув чоловік і, широко позіхнувши, продовжив: - Вас не здивувало, що новоприбулих чужинців віз саме Артур? Цей шмаркач навіть шнурків на черевиках зав’язати не може, а вони доручили йому таку відповідальну справу. Тому хтось має піти до них і добряче провчити.

   Дати чортів сп’янілим товаришам бажаючих було багато, але командир обрав лише двох. Озброївшись каганцями, вони рушили до лісу. Темрява обступала їх із різних сторін, хоча до світання залишались лічені години. І хоч як вони розраховували побачити на кордоні сонних побратимів із порожніми пляшками, там нікого не було.

- Куди вони поділись? – здивувався один із солдатів. – Їм не можна покидати пост!   

- Агов, є тут хтось? – гукнув інший углиб лісу. – Ви мене чуєте? Куди ви пішли?

         Але їм відповів тільки зловісний шелест дерев.

         Міцно стиснувши каганці, солдати вирушили прямо по стежці, аж доки не вийшли на галявину, сполосовану земляними борознами. А трохи далі чорніло чиєсь тіло. Зрозумівши, що тут відбулось щось недобре, солдати кинулись до нього.

- Це ж Марк! – розгублено пробубонів один із охоронців. – Він живий?

- Здається, ледь-ледь дихає, - відповів другий. – У нього плече прострелене. Поглянь, скільки крові.

- Його потрібно нести на переправу, інакше він помре. Куди поділись інші? Невже це вони його так?