Глава 5. Підземний бункер

  Голос пана Андіра здався мені благословенним. Це означало, що на сьогодні наші божевільні пригоди закінчені. Кришка люку зі скрежетом відкинулась. Я не вірив своїм очам, я боявся, що це просто галюцінація, тому не наважувався підійти ближче. Артем штовхнув мене в плече, аби я нарешті отямився і став спускатись. Це допомогло. Не гаючи часу, ми з друзями спустились у гнітючу темряву підземного сховища.

  Я побачив пана Андіра. Він суворо дивився на нас, тримаючи в руці каганець. Мене почало трусити чи то від хвилювання, чи то від радості. Ми все-таки пережили цей пекельний день!

- Доброго вечора, - прошепотіла Марго. Її втомлений голос сів остаточно.

  Андір мовчав. Він дивився на нас, як на кошенят, котрих підкинули під двері. І його осуд був цілком справедливим.

- Вибачте, що ми прийшли сюди, - боязко мовив я, - але нам більше нікуди податись…

- На що ви розраховували, коли йшли сюди? Я не тримаю тут підпільний Дім милосердя, - холодно зауважив чоловік.

Ми втиснули голови в плечі. Його недружелюбний тон, схоже, вразив моїх друзів. Я ж бо переконав їх у тому, що нас тут приймуть гостинно та ледве не чаєм напоють.

- Пане Андір, ми не знаємо, що робити, - продовжив я. – Наших рідних…

- …викрали, - перервав мене чоловік. – Я усе чув. І я не здивований, що так сталося.

- В якому сенсі? – пхикнув Артем. – Тобто ви знали, що так буде?

- Авжеж, це було передбачувано, - стенув плечима чоловік.

- Але ж…вони схопили мого тата! – похитнулась Марго. – Невже нічого не можна зробити?

- Дарма ви сюди прийшли. Шукати викрадених людей немає сенсу. Вам потрібно просто повернутись додому та про все забути, - констатував Андір і опустив каганець. З його уст це прозвучало, як вирок. Вирок усім нашим надіям.

- Ви що знущаєтесь?! – обурився Артем. Я помітив, як у нього смикнулись руки, ніби він хотів схопити Андіра за комір і притиснути до стіни.

- Вхід до нашого світу зачинився! – додав я. – І ми не можемо повернутись, навіть якщо б хотіли.

- Дивно. Філат ніколи його не зачиняв, - замислився Андір.

- Хто такий Філат? – насупилась Марго. – Це він викрадає людей?

- Зробіть, будь ласка, тишу! – господар бункеру знов освітив нас каганцем і звернувся до мене: – Я попереджав тебе, Денисе! Я казав, щоб ви тікали звідти, щоб негайно залишили Похмуре Кільце! Ви не послухались! Ви самі в усьому винні. Тепер вам ніхто не допоможе!

На хвилину я навіть розгубився. Я розраховував, що Андір буде сердитись, але ж не настільки. Та й друзі мої не знайшли, що сказати. Лише Женя, зробивши крок уперед, раптом прошипіла:

- Ви так говорите, тому що ніколи не втрачали близьких людей!

          Здається, вона перегнула палицю, тому що обличчя Андіра раптом зблідло, і в мене виникло відчуття, ніби її слова полоснули його, як ніж. Простір між нами насичився напруженням: з наших душ шаленими потоками виливався розпач, у той час, коли пан Андір помітно похнюпився.

    Цієї миті до кімнати ввійшла Крістіна, чиєї появи я боявся найбільше. Вона нагадувала бліду мару, котра рідко бачила сонце. Помітивши мене, вона зупинилась і прошипіла, мов дика кішка:

- Це знову ти? Ще й друзів своїх привів? Тату, нащо ти їх впустив?

- Доню, я не міг залишити їх там посеред ночі, - відповів Андір. Його голос раптом став тихим і лагідним, він наче виправдовував перед нею свій вчинок.

Крістіна проігнорувала слова батька. Вона наблизилась до мене, її холодний погляд вп’явся в моє обличчя, і я відчув від неї страшенну недовіру.

- Хочеш сказати, тобі знову пощастило прослизнути повз охорону? – спитала вона, ніби на допиті. – Я ніколи в це не повірю! Жодна людина не здатна їм протистояти.

- Та ти хоч знаєш, що з нами відбувалося протягом дня? - розгнівався Артем. – На твоєму місці я б прикусив язика.

- Як ти зі мною розмовляєш? – гнівно вигукнула Крістіна. Все її невдоволення перекинулось на нього.

Нам варто було поводитись трохи стриманіше, ми все-таки прийшли сюди за допомогою. В Артема від обурення роздувалися ніздрі, Марго от-от мала розплакатись, а в Жені раптом підкосились ноги. Я відразу це помітив і встиг підхопити її тоді, коли вона майже впала.

- Женю! Що з тобою? – злякалась Марго, кинувшись до сестри.

- Допоможіть! – насупився Артем, звернувшись до розгублених Андірів. – Зробіть що-небудь! Серед нас поранені!

          Господарі, схоже, забули про свої підозри й покинули нас розпитувати. Навіть гнів Крістіни трохи послабився. Або ж вона вирішила відкласти розправу на потім. Помітивши рану на нозі Жені, пан Андір здивовано спитав:

- І хто ж тебе так, дівчинко?

- Амебіон, - прошепотіла вона. – Біля урвища на нас напали амебіони…

   Я підвів Женю до стільця й опустився поряд із нею. Її обличчя було бліде, як крейда, і я зрозумів, що сили покидають її не через поранення, а через голод. Крістіна принесла пляшку спирту, в її холодних очах прослизнула краплина співчуття. Обробляючи Женіну рану, вона помітила, що мій рукав теж просочений кров’ю. Авжеж, амебіон всадив свої пазурі мені в руку. 

- Твою рану теж потрібно обробити, - крізь зуби процідила Крістіна.

- Не треба, - демонстративно відмахнувся я. – Не витрачай на мене дорогоцінної рідини. Я ж один із людей Філата.

- Полиш огризатись і чекай своєї черги! – насупилась дівчина.

   Андір тим часом попросив Артема розповісти йому про все, що з нами сталося. Емоційно жестикулюючи, юнак описував напад амебіона на табір, викрадення науковців, зустріч із лісовиком; розповів, як ми схопили заручника, як боролися з охоронцями, як дістали їх зброю, як знайшли карету, як тікали від чудовиськ, як відшукали таємну переправу, як хитрістю прослизнули повз охоронців. Пан Андір слухав все це майже з роззявленим ротом.

    - Ви серйозно? – здивувалась Крістіна, заливаючи спиртом мою руку. – Як ви все це здолали? Ви ж…звичайні люди.