Глава 4. Щаслива карта

          Поранена нога не дозволила амебіону довго переслідувати нас. Незабаром він перетворився на маленьку чорну цятку, а вже за кілька хвилин взагалі зник з поля нашого зору. Ця обставина значно полегшила мій психологічний стан, я відчув крихкий слід надії, яку час від часу перебивали емоційні заперечення. Як ми змогли впоратись із таким жахіттям? Як нам вдалося вижити? Моя підсвідомість заперечувала наш порятунок, всіляко його спростовувала.

         - З тобою все гаразд? – спитав я, нахилившись до Жені.

     Вона мовчала, її порожній погляд загубився у просторі. На нозі в неї червоніли криваві подряпини.

- Нічого собі, - охнув Артем, зазирнувши до нашої кабіни. – Аптечка залишилась у таборі. Ти зможеш іти?

- Зможу, - коротко відповіла дівчина.

    Мені здалося, що після сутички з амебіонами, у ній щось надломилось. Та й Артему добряче дісталося, він бився з істотою майже врукопашну. Весь його одяг був покремсаний пазурями та заляпаний в’язкою смердючою слиною.

           Надворі тим часом стемніло. В мене перед очима й досі спалахувала та жахлива паща, ті люті очі… Все життя пролетіло повз мене, і я відчував, що вже ніколи не зможу спати спокійно. І життя моє більше не буде колишнім.

- Євгенко, точно все гаразд? – вкотре спитав Артем. – Ти кажи, якщо що…

- Зі мною все нормально! – насупилась Женя. – Не запитуйте мене ні про що.

   Її обличчя стало кам’яним. Нас знову обдало морозом її невдоволення.

- Що нам робити далі? – поцікавилась Марго, втираючи піт.

- Карта, - сказав я і перевів погляд на Женю. – Ми знайшли карту. Щоправда, вона трохи…незвичайна.

   Женя дістала металевий чохол і протягнула Артему. Хлопець повільно розгорнув папір і злякано здригнувся, помітивши жваві рухи умовних знаків. Марго перехилилась через його плече й злякано вискнула. Їх обох це вразило.

- Раджу вам дивитись не на дивину карти, а на її суть, - зауважив я. Круглі очі Артема мене трохи смішили, і я потай відчув над ним перевагу.

           Хлопець послухав мене, прокашлявся в кулак і швидко ввімкнув географа, вивчаючи маршрути й місцевість.

- Уже стемніло. Майже нічого не бачу, - бубонів він.

         Я помітив на шиї у Жені зелене сяйво і відразу ж згадав про медальйон, котрий вона носила. Дівчина також про нього згадала і, не втрачаючи часу, стала підсвічувати Артему. За кілька хвилин хлопець вражено сказав:

-  Це справжня знахідка! Нам пощастило. Тепер ми знаємо, як вони перебираються.

- У такому разі пропоную швидше їхати туди, - мовив я. – Хочу, щоб цей день швидше закінчився.

  Карта привела нас точнісінько до переправи. Втомлений дуон ледве переставляв ноги. Сьогодні він настраждався не менше за нас. Артем, тримаючи вожжі, співчутливо до нього звернувся:

- Ну, друже, потерпи ще трохи. Скоро ми відпустимо тебе на волю.

    Я уважно дивився у вікно. В сутінках важко було щось розрізнити. Женя тим часом роздивлялась карту, підсвічуючи її сяйвом медальйону.

   Моє припущення виявилось правильним. Я уважно слідкував за своїми відчуттями, коли звільнився від прикраси. Видіння та спогади майже не турбували мене, та й очі боліли не так часто. Я не розумів, чому цей шматок срібла так на мене впливає? У чому його таємниця?

- Що ти хочеш знайти? – поцікавився я у Жені.

- Хочу перевірити, чи немає тут ще якоїсь інформації, - відповіла вона. – Ця карта належала охоронцям. Хтозна, що ще вони могли тут залишити.

         Ми стали уважно вдивлятись у кожен штрих, але окрім танцюючих ліній і позначок, нічого нового не побачили.

- А на зворотньому боці щось є? – поцікавилась Марго.

  Женя перевернула папір. У лівому кутку маленькими, майже мікроскопічними літерами було написано незрозуміле слово. Воно то вимальовувалось, то зникало, наче хотіло подражнити нас.

- Що означає «яіналем[НБ1] »? – запитав я, ледве вимовивши це.

- Не знаю, - стенула плечима Женя. – І навіщо його тут написали?

      Цей напис, схоже, зробили поспіхом, тому що літери були настільки кривими, що важко було розібрати їх з першого разу.

    Раптом карета загальмувала. Ми здивовано перезирнулись. Я відчинив кватирку, що виходила до козлів, і спитав у Артема:

- Що сталося? Чому ми зупинились?

- У нас проблеми, - прошепотів він.

     Дівчата миттєво повідсмикували штори й припали до вікон. Я теж визирнув із карети, долаючи напад нового розчарування. Ми побачили те, що шукали – переправу, котра з’єднувала обидва боки ущелини. І там світилися жовті вогні.

- Хочеш сказати, переправу охороняють? – здивувалась Женя.

- Звісно, - фиркнув Артем. – А ми, дурники, гадали, що прослизнемо непоміченими! Чорт! Тут кожен метр під контролем.

- Може, у сутінках вони приймуть нас за своїх? – припустила Марго.

- Сумніваюсь, - зітхнула Женя. – Артем не надто схожий на солдата. До того ж, вони, мабуть, знають, чия це була зміна. Один тільки голос може нас видати.

- Голос? – перепитав я. – Зачекайте! Здається, під час сутички з охоронцями Марго продемонструвала чудовий талант!

- Ти хочеш, щоб я зімітувала голос одного з тих негідників? – здивувалась дівчина.

- Мушу визнати, це непогана ідея, - погодився Артем. – На козлах буду я, а говоритимеш ти, Марго.

- А раптом я скажу щось не те? А раптом вони посвітять на тебе?

- Заспокойся, - промовила Женя. – Зараз ми усе сплануємо.

***

         Наша карета впевнено наближалась до переправи. Я обережно визирав у вікно, ледь-ледь відхиливши штору. Там стояли двоє солдатів, тримаючи в руках яскраві каганці. Артему потрібно було постійно знаходитись у темряві, аби ніхто не побачив його обличчя та одягу.

            Один із охоронців перегородив нам шлях і витягнув уперед руку. Не встиг Артем смикнути за вожжі, як дуон загальмував сам. Мабуть, йому не раз доводилось бувати в цьому місці.