Глава 3. Нашестя

Марго прийшла до тями майже одразу і, обвівши очима місцевість, здригнулась. Потрісканий грунт, мертвий охоронець, гвинтівки… все це закрутилось перед нею у химерному вихорі. Все, що їй довелось побачити за такий короткий час, переходило межу.

- Я хочу додому… Я хочу звідси піти. Я втомилась! - повторювала вона, ледве рухаючи пошерхлими губами.

- Марго, все добре, - прошепотів Артем. – Залишилось іще трохи. Нас більше ніхто не чіпатиме.

           Я стояв поруч і мовчав. У мене бракувало слів. Щось гостре вкололо мене в серце, коли я поглянув на звільнений вихід. Нам вдалося перемогти ворогів, але…чи не є ця перемога ілюзією? Нас знову оточували глибокі земляні борозни, звідки ще кілька хвилин тому виривалось кровожерливе коріння.

- Ми будемо брати з собою зброю? – запитав я в Артема. У моєму горлі застиг клубок, і я ніяк не міг повернути голосу нормальне звучання.

- Звичайно, - відповів він. – Я більше не хочу ні в кого стріляти, але самозахист нам не завадить!

           Погляд Жені ковзнув на охоронця, що нерухомо розпластався у траві.

- Він живий? – тихо спитала вона.

- Схоже, що ні, - зітхнув я.

- Що? - озвалась Марго. – Це все через нас, так?! Це ми винні в його смерті?

- Ми не вбивали його! – насупився Артем. – Ми лише захищалися, але нікого не вбивали!

- Куди подівся четвертий охоронець? Артур? – запитала Женя.

- Він утік, - відповів я. Моя рука самовільно торкнулась шиї. На шкірі, мабуть, залишились сліди пальців. – Це він убив іншого охоронця, коли той на мене напав. Він…врятував мене…

- Що ж, у будь-якому разі звідси треба тікати, - насупився Артем. – Що сталося, те сталося.

   Ми накинули на плечі гвинтівки й кинулись до звільненого виходу. Бігли так швидко, ніби за нами гналась зграя вовків. Порівняння виглядало майже правдивим, тому що нам на п’яти наступали сутінки. Спустившись до рівнини, я став хаотично крутити головою, аби впевнитись, що згори за нами ніхто не спостерігає. Проте схил був чистий. Схоже, охоронців дійсно було всього четверо.

   Ми зазирнули в темряву, що заповнювала дно урвища, і помітили там розбитий об каміння міст. Я відчув неприємний клубок у горлі.

- Як переберемось? – запитав Артем. – Скоро стемніє, а ми й досі блукаємо в трьох соснах.

- Уявлення не маю, - розвела руками Женя.

- Куди поділась їхня чорна карета? – поцікавився я. Мені не хотілося дивитись на залишки мосту, котрі ледь мене не вбили.  

Неподалік порожнього посту, де нещодавно чатували охоронці, почулось втомлене іржання. Схоже, істота, запряжена в карету, намагалася сповістити нас про свою присутність.

- Значить так, - провадив Артем. – Кінь може нам знадобитися. Денисе, Євгенко, ідіть усе там перевірте. Ми з Марго залишимось на сторожі.

- Чому саме ти віддаєш накази? – насупилась Женя. – Здається, тебе ніхто командиром не обирав.  

- У тебе є інші кандидатури? – скривився хлопець.

    Дуон знову заіржав. Ці звуки лунали трохи басистіше, ніж у звичайних коней. І, щонайголовніше, іржання доносилось одночасно від обох голів.

    Залишивши Артема з Маргаритою біля урвища, ми рушили у хащі, де була припаркована невільницька карета. Швидше за все, охоронці ховали її там, аби не привертати уваги потенційних жертв.

- Як це могло з нами статися? - пробубоніла Женя. – Це просто абсурдно.

- Думаю, наші проблеми закінчаться, щойно ми знайдемо Андіра, - відповів я з натягнутою посмішкою. – Принаймні я на це сподіваюсь.

           Подвійне басисте іржання пролунало вже зовсім близько, і незабаром крізь зарості проступили обриси чорних коліс. Карета затаїлась у кущах, мов великий павук. Запряжений дуон втомлено жував траву. Минулого разу я бачив його тільки здалеку, а тепер ця дивовижна тварина стояла в кількох метрах від мене. Женя вражено ахнула, помітивши, що ноги двохголового коня не торкаються землі.

  На перший погляд, дуон виглядав дужим і могутнім, але в око мені впали обтягнуті шкірою ребра та кістляві ноги, що й видавали справжнє становище поневолених істот. В пам’яті спалахнули слова пана Андіра: «Дуони. Колись це були горді тварини».

     Женя наблизилась до коня й обережно провела рукою по сріблястій гриві. Обидві голови незадоволено фиркнули, відчувши сторонній дотик.

- Бідолашні, - прошепотіла дівчина. – Ви, мабуть, хочете пити?

  Я не поспішав підходити до дуона настільки ж близько. Зате помітив у нього на спині продовгуваті червоні рани. Швидше за все, сліди батога.

- Денисе, - сказала Женя, - ми повинні відпустити їх. Ти бачиш, як над ними знущаються?

- Ну, можливо, - стенув плечима я.

     Дуон раптом дуже занепокоївся. Він став іржати, тупцятись на місці, обидві його голови озирались у різні боки, наче відчували якусь загрозу. На мить мені навіть здалося, наче всі чотири ока вгвинчуються в мене й намагаються щось донести.

- Його щось налякало… - прошепотіла Женя, відступивши на кілька кроків.

- Що його могло налякати? – здивувався я. – Хіба що ми.  

- Давай швидше розпряжемо його!

- Може, нам варто скористатися цією каретою? Охоронці ж якось перебираються через урвище без мосту. Що як кінь виведе нас туди?

- Навіть не знаю… Мені здається, що ця прірва нескінченна. До того ж, коня шкода. Ти бачиш, який він змучений?

- Це наш єдиний шанс, - сказав я. – Давай скористаємось ним, а потім відпустимо його.

   Женя зітхнула й сумно поглянула на дуона, що стривожено тупцявся на місці й продовжував озиратись.

- Я знаю, як ти любиш тварин, - продовжив я, - знаю, що ти добра, але ми не можемо його зараз відпустити.

- Я все зрозуміла. Не виправдовуйся, - відповіла дівчина, і в її голосі прослизнув знайомий холод.

Ми вирішили оглянути карету. Женя зазирала у маленьке запилене віконце, а я намагався відчинити двері. Перед очима й досі стояла картина, як дядька з Володимиром Миколайовичем заштовхують сюди. Мене відразу ж захлеснув гнів. Я схопив гвинтівку й з усієї сили гепнув прикладом у двері, ніби вони були винні у всіх моїх бідах. Двері відразу відчинилися.