Глава 2. Змагання за свободу

Щойно охоронець прокричав маячню про вибухівку, Артем махнув рукою. Це був знак. Моя свідомість миттєво зреагувала на нього, і я вискочив із укриття одночасно з Артемом. Дівчата теж побігли за нами. Охоронець не встиг навіть озирнутися, коли ми накинулись на нього та збили з ніг. Він випустив із рук гвинтівку й панічно загорлав: «Рятуйте! Прибульці оскаженіли»! Його відчайдушні крики, котрі нагадували рев пораненої мавпи, відразу ж видали нас. Артем швидко схопив гвинтівку й навів на нашого бранця.  

  Марго злякано відсахнулась і закрила обличчя руками.

- Ви ж обіцяли, що обійдеться без насилля!

Охоронець, здавалося, став ще меншим. Він зіщулився на землі, мов покинуте кошеня, й жалібно пропищав:

- Не стріляйте! Будь ласка, не вбивайте мене!

- Артеме! – зойкнула Марго, бризкаючи навсібіч сльозами. – Залиш його! Не треба!

  Я схопив її за руку і прошепотів:

- Він не збирається нікого вбивати. Це просто хитрість. Заспокойся.

- Негайно говори, куди повезли наших рідних! – насупився юнак. Його руки зрадливо тремтіли. – Що ви з ними робите?!

Артем більше не виглядав таким самовпевненим, як зазвичай. Його обличчя викривив жах. Та хоч як юнак намагався залякати нашого бранця, жодної інформації нам дізнатись не вдалося. Чоловічок продовжував тремтіти й зациклено благав його не вбивати.

- Артуре, що там сталося? – почувся неподалік чийсь бас. – Ти чому так довго?

Моє серце впало до п’ят. Схоже, вереск чоловічка все-таки долетів до «кордону».

- Я тут! – енергійно загукав той. Це було єдине, що він встиг вимовити, перш ніж Артем затулив йому рота.

- Вони йдуть, - квапливо мовила Женя. – Ховаємось!

Я не встигав усвідомлювати, що відбувається. Наша втеча нагадувала суцільну імпровізацію, на кожному віражі нас очікував новий неприємний сюрприз.

Артем схопив охоронця й потягнув за дерево. Ми теж причаїлись в укритті. У моїй голові крутилися сльозні благання: «Нехай усе швидше закінчиться! Я хочу додому! Будь ласка! Коли все це закінчиться»?

Вже за кілька хвилин в полі нашого зору з’явилося троє інших охоронців. Вони виглядали набагато сильніше й переконливіше за нашого в’язня Артура. Особливо кидалась в очі жахлива блідість їхніх облич у контрасті з чорною уніформою. Вони, мабуть, вже зрозуміли: у лісі коїться щось підозріле, тому рухались у наш бік, щільно збившись до купи, спина до спини.

- І куди він зник? – спитав один із них. – Я попереджав, що йому нічого не можна довірити.

- Хто взагалі взяв його на службу? – гарчав другий.

- Може, з ним щось трапилось? – припустив третій. – Він щось кричав нам. До того ж, дивна музика затихла.

У мене всередині все захолонуло. Нерви напружились так, ніби ось-ось луснуть. Ніхто з нас не знав, як діяти далі, а солдати підходили все ближче, дула їхніх гвинтівок як раз дивилися в наш бік.  

Артем завмер за деревом. Схоже, він теж розгубився. Одна його рука стискала гвинтівку, а інша тримала заручника. Наляканий охоронець поводився досить тихо, та я боявся, що будь-якої миті він може закричати. Я не зводив із нього очей, аби контролювати кожен м’яз його обличчя. Проте наступної миті голос чоловічка пролунав просто в мене за спиною. Я ледь не скрикнув від подиву.

- Я тут! Зі мною все добре! – сповіщав голос.

Це змусило солдат зупинитись. Вони опустили зброю, і це дозволило мені видихнути з полегшенням.

Артем почав навсібіч крутити головою, аби знайти джерело голосу. Він навіть зазирнув в обличчя бранцю, але той був вражений не менше. Бідолашний ледь не зомлів, почувши власний голос десь посеред лісу.

- Куди ти подівся? – роздратовано вигукнув один із солдатів.

- Тут чужинці! Вони побігли назад до проміжку! Ми маємо їх наздогнати! – голос лунав так примарно, що я не міг визначити, в якій частині лісу знаходиться його власник.

- Значить, попередня зміна схопила не всіх? – здивувались ті.

 Та що взагалі відбувалося? На якусь мить мій мозок заглючив. Я озирнувся й зустрівся поглядом із Женею. Вона зіщулилась під кущем і була вражена не менше за мене.

- А де Марго? – прошепотів я.

- Мабуть, теж десь сховалась, - відповіла дівчина.

            - Чого ви стоїте? Біжімо за ними! Швидше! – вигукнув голос.  

    Охоронці спантеличено кивнули й побігли в протилежний від нашого сховку бік. Вони гадали, що їхній товариш, чий голос повідомляв про нашу втечу, біжить десь попереду. Заручник на ім’я Артур, почувши, що його товариші віддаляються, став борсатись і стогнати, аби привернути їхню увагу. Артем знову затулив йому рота і, визирнувши з-за дерева, дав нам знак. Ми підвелися з землі, і я побачив, що кущів навпроти вибігла Марго. Враз мене осяяла здогадка: це вона розмовляла з охоронцями голосом нашого заручника! Але як? У мене ледь н відвисла щелепа.

- Марго! – гукнула Женя.

- Біжімо до виходу, доки солдати не повернулись! – наказав Артем.

Дівчата схопились за руки й дременули вперед, а ми з Артемом потягли за собою переляканого охоронця.

- Що з ним тепер робити? – запитав я.

- Тепер він беззбройний, - відповів хлопець. – Потім відпустимо.

Ми були близько. До виходу з лісу, де нас не стримуватиме бар’єр, залишалось небагато. І все б завершилось чудово, якби не постріли позаду. Почувши їх, моє серце впало до п’ят. Охоронці все-таки відчули обман.

 Артем зупинився, відштовхнув заручника назад і навів гвинтівку на поганців, що нас наздоганяли. Дівчата стояли за нашими спинами. Охоронець, побачивши товаришів, збентежено загукав:

- Я тут! Рятуйте! Допоможіть!

Але на їхніх обличчях не смикнувся жоден м’яз. На нас поглянули дула всіх трьох гвинтівок. Солдати могли вистрелити будь-якої миті. І жертвою підступної кулі міг стати не тільки хтось із нас, а й їхній товариш. Я усвідомив це відразу: їм було байдуже щодо його життя.

- Ні! Зупиніться! – панічно загукав чоловічок. – Не стріляйте! А як же я?