Глава 1. Проблеми починаються

Я стояв поруч із друзями, наче вкопаний. Складно було боротися з тією панікою та з тим диким жахом; я захлинався ними, мені хотілося схопитись за якусь невидиму мотузку й здиратися по ній вгору, по допомогу… Але ми були самі, без дорослих. Чужий, щойно відкритий світ, відразу показав самовпевненим науковцям, хто тут головний.

Химерна чорна карета проковтнула їх тіла й повезла у невідомість. Нам залишалось тільки дивитися їм услід. Стільки знаків, стільки попереджень змарнував Всесвіт, аби якось достукатися до нас, та ніхто його не послухав. Ніхто не чув голосів, що намагалися вчасно нас зупинити.

         Я мовчав. Мої очі не відривалися від чорної карети, що повільно зникала в далині. Мені здавалося, що я от-от вистрибну з себе й кинусь її наздоганяти. Коли вона разом із бранцями зникла з поля мого зору, я оскаженіло гепнув кулаком по землі.

- Ти собі руку зламаєш, - ледь чутно мовила Женя.

  Її пальці досі були занурені у волосся, вона похитувалась і, здавалося, стала трохи відчудженою. Її істинний стан видавали тільки очі. Вистачило одного її погляду, аби я відчув усю ту страшенну тугу. Розпач проник у мене, як плотоядний хробак, став точити зсередини, гризти моє нутро.

- Ми загинемо. Ми загинемо, - надірваним голосом шепотіла Марго.

    Вона вже виплакала всі свої сльози, тому тепер сиділа на землі і, здавалося, впала до якогось лихослівного трансу. Її причитання, як молоток, стукали мене по голові. Її млявий шепіт, полишений будь-якої життєвої енергії, тиснув на мою психіку.

    Тільки Артем продовжував зберігати мовчання. Він водив набряклими очима з боку в бік, наче щось ретельно вишукував. Але, крім чагарників, які слугували щитом між нами та охоронцями, тут більше нічого не було.

- Ми загинемо. Ми загинемо, - монотонно повторювала Марго.

   Я зціпив зуби. Це стало по-справжньому дратувати, і я ледве стримався, аби не гаркнути на неї.

- Марго, перестань так казати, - насупилась Женя. – Ти робиш тільки гірше.

- Гірше? – Марго перевела почервонілі очі на сестру. – Куди ще гірше? Ми приречені! Ми загинемо!

- Я більше не можу це слухати! – роздратовано видихнув Артем і затулив обличчя долонями.

  Хвилини спливали. Сонце не стоятиме в зеніті вічно, а ніч тут, здавалося, ще страшніша, ніж день. У нас не було часу жаліти себе, але звільнитись від цього заціпеніння здавалося нездійсненною задачею.

- Має бути якийсь вихід, - сказав я. Мій голос тремтів і звучав досить неприродно.  

- Це кінець… - вкотре повторила Марго.

- Марго, досить уже нас ховати!!! – вибухнув Артем.

- Не кричи на мене, - пискнула дівчина й знову залилася сльозами.

- Я наполягаю, щоб ми розшукали Андіра, - продовжив я. – Тільки він знає, що коїться в цьому світі. Я не сумніваюсь, що йому відома подальша доля зниклих людей! Він нам допоможе.

- Може, краще повернутися до нашого світу? – спитала Женя. – Ми покличемо на допомогу, розповімо, що з нами сталося…

- Гарна ідея, Євгенко! – знову гаркнув Артем. – Ти забула, що на нас там чекає потвора?

- І що з того? Тут ми просто діти. І самим нам нічого не вдасться. Нерозумно йти кудись наосліп! Нам повинен хтось допомогти…

- Якщо ми повернемось до села і викличемо поліцію, вона нас просто не знайде! – нагадав я. – Для інших Кільцевого не існує. Вони натраплять тільки на пустир! А ми не зможемо звідти вийти. Я особисто переконався у тому, що село оточене бар’єром. Та й не додзвонимось ми ні до кого! Там немає зв’язку!

- Яким ще бар’єром? – скривився Артем. – Нічим воно не оточене! Ми вільно  до нього ввійшли! Це мачня про село, котре «взяло своїх мешканців у полон»!

- Це правда! – я ледве стримувався, аби не закричати. – Можливо, ми вільно ввійшли, але ми вже не вийдемо! Село проковтнуло нас!

- Що ти верзеш? Я в це не повірю!

- Значить, в існування паралельного світу та чудовиськ ти повірив, а в це не віриш?

- Стоп! – прошипіла Женя. – Можете й далі визвірятись один на одного, доки вас хтось почує. Я не збираюсь сидіти тут, склавши руки. Я повертаюсь.

- У жодному разі! – заперечив я, схопивши її за лікоть. – Ти лише ускладниш наше становище!

Дівчина кинула на мене холодний погляд і мовчки рушила вглиб гірських заростів.

- Яка ж вона вперта! – невдоволено пробубонів Артем.

«Згоден», - сердито подумав я. Нам нічого не лишилось, як іти слідком за нею. Марго підвелась із землі й постійно повторювала:

- Я не хочу туди повертатись. Там лісовик. Ми загинемо.

- Скажи це своїй сестрі, - мовив я.

Мені було моторошно повертатись до місця, де нас збирались закопати живцем. Женя була невблаганна. Вона не захотіла слухати мене. Вона вважає правильною лише свою думку! Дуже скоро зелений шар трави змінився розритими й глибочезними борознами, що їх залишило люте коріння. Мене пересмикнуло, коли я згадав про це. А от великого дуба, в якому ми переховувались, ніби ніколи тут і не було.  

- Дивно, - хмикнула Марго. – Куди поділось дерево? Ми ж бачили його на власні очі. 

- Мабуть, то була групова галюцінація, - скривився Артем.

Женя наблизилась до потолоченої трави. Саме в тому місці ми пройшли крізь межу і врятували від амебіона свої голови. Вона на повному серйозі збиралась повернутися назад, і це бажання можна було зрозуміти, якби вона хоч іноді дослухалась до оточуючих. Я тієї ж миті приготувався бігти за нею, хотів наздогнати, зупинити… Але, зробивши крок уперед, дівчина нікуди не зникла.

- Оо, - здивовано видихнув Артем. – Ну, Євгенко, сама доля змушує тебе зупинитись.

  Я вже не раз користувався проходом між світами, тому такий раптовий збій мене насторожив. Я підійшов до Жені й теж зробив крок уперед. Нічого не відбулося. Все залишалося колишнім.

- Ми не можемо пройти назад, - замислено констатував я.

- Ти щойно зрозумів? – насупився Артем.