Глава 23. Пастка Потойбіччя

   Вранці мене розбудив жахливий гуркіт, наче з неба падали камені і били усе, що потрапляло під приціл. Дзвін скла, гупання заліза, тріщання деревини…

- Кому це там не спиться? – невдоволено пробубонів Артем.

- Уявлення не маю, - відповів я, підіймаючись на лікті.

Спочатку ми подумали, що науковці з самого рання взялися за досліди. Але коли до нас долинуло тихе гарчання, я й Артем завмерли, кинувши один на одного питальний погляд. Обережно розкривши намет, ми визирнули назовні.

- Очманіти! – видихнув Артем. – Денисе, скажи, що це сон!

  Біля спостережного пункту на кривих ногах стояло чудовисько, з котрим я вчора зіткнувся на тому боці. Це був амебіон! Жовті очі, гострі ікла, сіра шкіра. Він трощив і жбурляв усе, що потрапляло до його лап. Він ревів і, здається, щось шукав. Або когось…

  Артем пронизливо скрикнув і сховався назад до намету, а я уважно спостерігав за істотою, намагаючись перебороти страх і огиду. Може, це той самий амебіон? Може, він шукає мене? Напевно, потвора перетнула проміжок по моїм слідам. Що робити? Куди тікати?!

  Незрозумілий шум розбудив і науковців. Вони сполохано вискочили з намету, і Володимир Миколайович закричав:

- Мамо рідна! Дід Макар говорив правду!

  Чоловіки були одягнуті на швидку руку, і якби не серйозна ситуація, я б добряче з них посміявся. Дівчата у білих піжамах теж визирнули і, зуздрівши жахіття, пронизливо закричали. Я закрив обличчя рукою. Сталося те, чого я боявся від самого початку! Цікаво, як дядько, «для якого не існує небезпеки», збирається вирішувати цю проблему?

  Наші вигуки привернули увагу амебіона. Він рвучко озирнувся, сфокусував свій зір, а потім став на задні лапи, готуючись до нападу.

- Це жахливо! Це просто жахливо! – белькотав Артем, забившись углиб намету.

  Дядько схопив рушницю і поспіхом почав стріляти в чудовиська. Його залізна впевненість миттєво зламалась. Через тремтячу руку всі патрони пішли нанівець. Від гучних пострілів амебіон розгнівався ще більше! Марго зі сполоханими зойками зникла у наметі, а Женя, пригинаючи голову, кинулась до батька.

- Ваше бажання здійснилося! – роздратовано сказала вона.

Нам конче потрібно було тікати! Але куди? Село знаходилось далеко, а в лісі ніде не сховаєшся. Мій мозок запрацював у режимі надзвичайної ситуації. Я поспіхом вихопив із рюкзака позолочений ніж, про який уже всі забули, і почав штовхати Артема до виходу.

Порожня рушниця впала на землю. Дядько втратив контроль над ситуацією.

- Що робити?! – закричав Володимир Миколайович. – Киньте їй м’яса! У нас є м'ясо?

- Звідки у нас м'ясо? – насупилась Женя.

         - Не чіпай нас, тваринко, будь ласка! – кричала Марго, панічно хитаючи головою.

- Усі за мною! – вигукнув я, хутко вистрибнувши з намету. – Я знаю, куди бігти!

- Що ти можеш знати, Денисе? – здивувався Володимир Миколайович.

Проте, коли істота знову заворушилась, науковці полишили свій скепсис.

  Я з усіх ніг дременув до лісу. Мої друзі в паніці кинулись за мною. Розлючений рев амебіона летів слідком, тварина наздоганяла нас, бризкаючи слиною в різні боки.

 Ми бігли з останніх сил, рвалися крізь колючі чагарники, навіть не помічаючи того, як вони дряпають наші обличчя. Нам вслід летіли моторошні звуки, мені здавалося, що його пазурі от-от мене зачеплять.

- Куди ми біжимо?! – кричала Женя, наздоганяючи мене.

- Довірся мені! – я не хотів витрачати дихання на балачки.

- Я не хочу помирати! – верещала Марго, спотикаючись об коріння, що стирчали з-під землі.

  Володимир Миколайович тягнув її за лікоть, важко переводячи подих. Дядько Борис біг у самому кінці, притримуючи окуляри, аби ті не спали. Артем був поруч зі мною і спантеличено шепотів: «Це галюцинація! Це галюцинація»! Я й сам тьмяно розумів, куди біжу і куди веду своїх друзів. Але внутрішній голос відчайдушно кричав, що в Похмурому Кільці є місце рятунку.

  Позаду відбувався справжній хаос: гілка акації вперіщила Женю по обличчю, Марго пронизливо кричала, Артем постійно озирався, а дядько гукав мені:
- Навіщо ти повів нас за собою?! Нащо ти ведеш нас у хащі? Ми загинемо!

  Чудовисько наступало нам на п’яти. Коли мої друзі скрикували, я судомно озирався, аби впевнитись, що воно не схопило нікого з них. Я біг, і мене не зупиняли ні гострі гілки, ні колючі зарості, ні кропива. Під ребром знову били блискавки, а місця порятунку все не було й не було.

  Коли я озирнувся в черговий раз, то побачив, що Володимир Миколайович провалився ногою в заглибину між корінням. Його черевик застряг, а сам чоловік важко гепнувся на землю. Ми відразу ж загальмували.  

- Тату!!! Тату, піднімайся!!! – закричала Марго.

  Дядько в паніці кинувся до приятеля і спробував йому допомогти. Чоловік забив коліно, а його черевик намертво застряг між корінням.

- Обережно! – закричала Женя надірваним голосом. – Воно наближається!

  Амебіон був уже поруч. І він накинувся б на безпорадного лікаря, якби Артем не загородив йому шлях. Хлопець схопив камінь і з розмаху жбурнув істоті в лупате око. Тварина гнівно завила й відскочила, а потім з новими силами кинулась на нього. Він відбіг в інший від Володимира Миколайовича бік. Я дістав з-за спини позолоченого ножа. Тварина будь-якої миті могла змінити свою ціль.

- Тату, швидше підіймайся! – кричала Марго, смикаючи його за рукав.

- Облиш той черевик! – вигукнув дядько Борис після марних спроб звільнити його ногу.

  Володимир Миколайович з повними жаху очима висмикнув ногу із взуття. Женя з дядьком допомогли йому підвестися.

- Біжіть уперед! – крикнув їм Артем. – Ми затримаємо потвору!

  Вони нічого не відповіли. У панічній метушні кинулись тікати далі.

- Досить тобі носитися з цим ножичком! – насупився Артем, жбурнувши в амебіона ще один камінь. – Застосуй його нарешті!